Елізабет Костова - Викрадачі

Здесь есть возможность читать онлайн «Елізабет Костова - Викрадачі» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию без сокращений). В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Харків, Год выпуска: 2010, ISBN: 2010, Издательство: Клуб сімейного дозвілля, Жанр: Историческая проза, Современная проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Викрадачі: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Викрадачі»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Про що писати книгу після дебютного роману, тираж якого розійшовся найшвидше за всю історію США? Але Елізабет Костовій (народилася 1964 р.) це до снаги. Після «Історика» — плоду її десятирічної праці, за котрий боролися провідні видавництва та який зрештою було перекладено 44 мовами й екранізовано кінокомпанією Columbia Pictures, світ побачать «Викрадачі» — новий шедевр!
До психіатричної клініки потрапляє незвичайний пацієнт — талановитий художник Роберт Олівер, який учинив напад… на витвір мистецтва — картину, якій понад 100 років. Одержимий бажанням розгадати таємницю, що мучить генія, закріплений за ним лікар Ендрю Марлоу вирушає в захопливу подорож, щоб віч-на-віч зустрітися з натхненням і пристрастю, що пережили століття…
Переклад з англійської:

Викрадачі — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Викрадачі», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Він пам’ятав моє прізвище.

— Через Роберта Олівера. — Я розповів йому про арешт Роберта, про мої спроби ближче познайомитися з ним у перші тижні перебування в моїй лікарні, про обличчя, яке він без упину малював, а потім і писав фарбами замість того, щоб розмовляти про те, як мені потрібно збагнути ту примару, яка тяжіла над ним. Анрі Робінсон слухав, склавши долоні разом, згорбивши плечі, дуже уважний і трохи схожий на мавпу. Час від часу він кліпав очима, але не перебивав. Я розповідав йому далі, відчуваючи дивне полегшення: про свої розмови з Кейт, про те, як Роберт писав портрети Беатриси, про Мері й про те, як Роберт пояснював їй, що вперше побачив Беатрису в натовпі. Про візит до Педро Кайє я не став розповідати.

Анрі мовчки слухав. Я згадав свого батька — у порівнянні з Анрі Робінсоном той був молодим чоловіком, з власною машиною й подругою. Але Робінсон, подібно до батька, багато про що здогадається сам, навіть про те, чого я не сказав. Я вимовляв слова повільно й чітко, не був упевненим, наскільки добре він володіє англійською мовою, соромився того, що навіть не наважуюсь сказати вголос кілька слів французькою, бо то звучало б жахливо. Здавалося, він мене розуміє, в будь-якому сенсі. Коли я закінчив розповідь, він постукав пальцями по зв’язці листів, що лежала в нього на колінах.

— Докторе Марлоу, — сказав Анрі, — я глибоко вдячний вам за те, що ви повернули мені ці листи. Я розумів, що вкрасти їх міг лише Роберт Олівер, тому що вони зникли саме після його другого візиту. Він тримав їх у себе кілька років.

Я згадав, як у Кейт повзав по підлозі в його кабінеті, вдивляючись у слово «Етрета».

— Так. Але, гадаю, він вам цього не розповідав, позаяк взагалі не розмовляє. — Анрі Робінсон поклав ногу на ногу. — Вперше він приїхав сюди на початку дев’яностих, після того як прочитав в одній статті про мої стосунки з Оде де Клерваль. Він написав мені листа, а я був настільки зворушений його захопленням і тим, як серйозно він ставиться до мистецтва, що погодився на зустріч. Ми досить багато розмовляли — так, тоді він точно розмовляв. І слухав дуже добре. Направду, з ним було цікаво.

— Можна запитати, про що саме ви з ним розмовляли, мсьє Робінсоне?

— Можна. — Він поклав руки на підлокітники. У цій людині була якась дивовижна сила, і той тонкий ніс, підборіддя, павутиння волосся. — Я назавжди запам’ятав, як він увійшов у мою квартиру. Як вам відомо, той Роберт Олівер дуже високий, ставний, немов оперний співак. Я мимоволі відчував якесь приниження: він же абсолютно стороння людина, а я жив тоді зовсім самотнім. Але гість зачаровував. Він сидів у кріслі — я гадаю, там, де ви зараз сидите, — й ми спершу розмовляли про живопис, потім про мою колекцію картин, яку я подарував музею Ментенон, за винятком однієї картини. Того дня він якраз відвідував музей і знаходився під сильним враженням від побаченого.

— А я ще не був у Ментенон, але хочу туди завітати.

— Ну, все одно… Тож ми сиділи й розмовляли, нарешті він запитав, чи можу я йому розповісти, що мені відомо про Беатрису де Клерваль. Я трохи розповів йому про її життя й творчість, а він відповів, що майже все це вже йому знайомо з проведених розвідок. Йому було цікаво, що розповідала про свою матір Оде. Я бачив ясно, що він любить картини Беатриси, якщо тут годиться слово «любить». У ньому було якесь душевне тепло, і я відчував… потяг до нього, якщо казати правду.

Анрі відкашлявся.

— І я почав йому розповідати, що запам’ятав зі слів Оде: її матір була лагідною й жвавою, завжди любила мистецтво, але віддала всю себе їй, Оде. Скільки її пам’ятала Оде, вона ніколи не малювала й не писала картин. Жодного разу. Однак ніколи не говорила про власні картини із сумом — навпаки, якщо Оде запитувала її, завжди сміялася й казала, що дочка є її кращим твором, тож іншого їй наразі просто не потрібно. Коли Оде була підлітком, то почала трохи малювати й писати фарбами, а мати завжди давала їй поради, була дуже вдоволена, але ніколи не сідала працювати разом. Якось Оде мені сказала, що благала матір намалювати етюд разом з нею, а Беатриса відповіла: «Я вже зробила останні малюнки, моя люба, й вони чекають на тебе». Вона відмовилася пояснити, що саме мала на увазі й чому більше не малює. Це завжди турбувало Оде.

Анрі Робінсон обернувся до мене; його карі очі блищали, як блищить мило на воді — можливо, у нього була катаракта обох очей, а може, то був просто відблиск від окулярів.

— Докторе Марлоу, я вже стара людина, і я дуже любив Оде де Клерваль. Вона не залишала мене до самої смерті. А Роберт Олівер, здавалося, був щиро зацікавлений історією її життя й життя Беатриси де Клерваль, тож я прочитав йому листи. Я сам читав йому. Згадуючи про це, я впевнений, що Оде й сама бажала б того. Ми з нею читали ці листи вголос один одному двічі, й Оде сказала, що на її думку, вони призначені для людей, які здатні оцінити цю історію кохання. Ось чому я ніколи не друкував їх і не писав про них.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Викрадачі»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Викрадачі» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Викрадачі»

Обсуждение, отзывы о книге «Викрадачі» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x