Array Сборник - Історія України очима письменників

Дівчинка не в змозі відвести погляду від чаклунського дійства. Чому він не попечеться? – думає вона, забувши про вогняну саламандру. «Ні чотири…» Пальці тримаються за мочку вуха. «Ні три…»

Ш-шшшш, – вода промовляє та рухається, ховає жаринки. Над її поверхнею тремтить біле марево. І вода залишається водою, і вугіль залишається вуглем, але він стає теплим, і вода – теплою, вони змінюють одне одного за простою лічилкою: «…ні два, ні один…»

Дід тричі перехрещує воду ножем, ці дивні рухи Ольга бачила лише у нього, більше ніхто так не робить, лише старий Нежебуд. Вгору – вниз, зліва-направо. Старий навідліг обмиває водою обличчя маленької Ольги. Літня вода відгонить вогнищем. «Пий», – каже дід.

Несмачно. Ольга випила б колодязної води, від якої стигнуть зуби, але дід каже «пий». Вона слухається. Вона бачить, як у маленькому віконечку, за маминою спиною, сідає сонце, червоно-вогняне коло, і згадує про саламандру. Озирається, щоб показати її дідові, вона вже може говорити, сили повернулись до неї, але саламандри нема – там, де щойно звивалась, ледь жевріє заспокоєна ватра. Зникла, разом із млістю та слабкістю, наче їх і не було у тілі.

Мала занедужала.

«Малуша, – каже Нежебуд, – горить», – і розпалює ватру. У нього на всі негаразди одна відповідь: вогонь.

У світлиці чути, як під вікном бігають хлопці – Ольжин Святослав на патику-коні гарцює, довгою лозинякою вимахує, ведмедя заганяє. Під порохнявою ведмежою шкурою задихається Добриня, товариш Святослава в усіх його забавах. Піт йому очі заливає, він крутиться навколішки, гарчить, на свого нападника з-під голови звіра подивитись намагається… Йому б зараз над мурашиною купою стояти, спостерігаючи за метушнею дрібних створінь, але невгамовний княжич знов і знов його під'юджує та розпалює: шмагає щосили, кличе вийти на герць. Виходь до мене, гарячкує Святослав, зійдемось у двобої. Не дає Добрині перепочинку. І завжди, завжди перемагає Святослав, єдиний син княгині Ольги, бо він у сутичці неначе скаженіє, блідне личком, біліє очима і болю не відчуває, а б'є так, що лише втеча, лише стрімкі ноги можуть врятувати супротивника. Інші ігри йому нецікаві.

Аж зненацька сам зупиняється, поранивши ногу скалкою. Сідає у траву, схиляється над ступнею. Тоді й Добриня вибирається з-під іржаво-бурої шкури.

Дітваки замовкають – й у несподіваній тиші з прочиненого віконця до них лунає тихий голос Нежебуда: «…ні два…, ні один…».

– Ящірка у вогні, – марить Малуша.

– Пий, – Нежебуд тримає на долоні її голову, вологе волоссячко прилипає до чола.

– Ящірка, – повторює Малуша.

Ольга озирається на ватру, що повільно згасає. Де та ящірка? Де саламандра? Вона так давно її не бачила, у жодному вогні на своєму шляху, вже й забула, як танцює вогняна саламандра, яку не кожному дано побачити.

Нема саламандри. Вистигла ватра.

Вночі – наче сон – повертається до неї те, що забути ніколи не зможе. Події п'ятирічної давності, коли Ігоря вже не було, а Малої вона ще в очі не бачила.

А було воно так.

…Якби не знала, що древи у місті, вирішила б, що через таємний лаз вони покинули Іскоростень – така глуха стояла тиша. Це тривожне мовчання могло означати що завгодно. Ольга знала: столиця древлян, що причаїлася за високими мурами, як миша під віником, не має виходу. Виходу нема, а вибір є. Запропонувала своїм ворогам мирову угоду – безглузде протистояння лише вимотує і тих, що в облозі, і тих, що тримають облогу. Нині древи мають дати відповідь.

Довго та кріпко стояли облогою, ціле літо минуло під стінами Іскоростеня. Надійна міська огорожа з грубезних колод – із кори стіни – виявилась нездоланною, місто-фортеця на кам'яній основі відбивало приступ за приступом, допоки не втихомирились Ольжини вої. Ворожі зайди не змогли взяти місто, місто не могло скинути з себе виснажливу облогу. Десятки уважних очей зі шпарок та бійниць міських мурів спостерігали за табором неприятеля, страшні речі передавали з вуст в уста про княгиню, яка донедавна у Києві послів приймала від древлянського князя Мала, а тепер сама прийшла. І як приймала! Лагідно припросила, землею нагодувала, вогнем напоїла.

Древляни, або ж древи, як називали їх у Києві, тримали відповідь за страту великого князя Ігоря. Але й Ольга мала розуміти: саме від Ігоря почалася кривава колотнеча, від його несправедливих вимог до своїх підданих. Не варто було йому, стягнувши з древлян звичну данину, рушати ще й за збором поголовного податку, а після цього надумати взяти ще… Несила була терпіти древам далі непомірний побір. Серед дружинників Ігоря трапились захланники, які штовхали князя до нових стягнень, але знайшлися й інші, що радили вступитися, нагадували: коли добирається хтось до сьомої шкіри, тоді й найлагідніші створіння перетворюються у звірів.