Array Сборник - Історія України очима письменників

– Це передаси Відраді для майбутньої дитини. А тепер вези її у землю древлянську. Там сховайтеся й живіть тихенько, доки я не підкажу, що робити надалі. І ще…

Він на мить замислився і спитав:

– А повитуха не сказала часом, хто у Відради народиться – хлопчик чи дівчинка?

– Про це ще зарано говорити, Лютню. Але коли вона народить, я неодмінно повідомлю про це.

– Ну що ж, Дрожку…

Перунів охоронець хлопнув його по плечу.

– Що ж, нехай руські боги благословлять вашу дорогу і приберуть усі перешкоди з вашого шляху. Все, час вирушати!

Колишній Волосів служитель кивнув, потім пішов до спутаних конів і тихо наказав колишній княжій коханці збиратися в путь. За кілька хвилин кінські копита зацокотіли битим шляхом, який простягався уздовж берега Почайни. Лютень же мовчки дивився на подорожніх, доки їхні обриси не зникли за далеким березовим гайком, а потім неспішно повернувся до Перунового капища.

Він зробив усе, що тільки міг зробити. Подальша доля і Києва-міста, і всієї Руської землі залежали тільки від прихильності прадавніх богів.

19 січня – 17 лютого 2013 p.,

Київ

Галина Вдовиченко (нар. 1959 р. на Кольському півострові) – українська журналістка та письменниця, заступник головного редактора львівської газети «Високий замок», лауреат премії «Коронація слова».

Галина Вдовиченко дебютувала у 2008 році – з романом «Пів'яблука». Перший тираж книжки розійшовся протягом місяця. Другий роман Галини Вдовиченко «Замок Гербуртів» отримав першу премію у номінації «Романи» на конкурсі «Коронація слова – 2009», вийшов у світ під назвою «Тамдевін». Авторка романів «Хто такий Ігор?», «Бора» (короткий список Літературної премії Бі-бі-сі-2011), «Купальниця», а також дитячих казкових повістей «Шишкові миші» та «Ліга непарних шкарпеток».

От враже кодло! Вкусила!

Зуби дрібні, гострі, чисто тобі куниця – вчепилася, не відірвати. Кров з мізинця, з прокушеної долоні миттю порскнула, зацебеніла, скапуючи на кам'яну долівку. Не так від болю, як від несподіванки скрикнула Ольга. Закривавленою рукою тріпонула щосили, визволяючись з живої пастки, та й навідліг: мах! По обличчю дикунки іскоростенської: схаменися, стерво мале! Куди свій писок пхаєш, бидло дерев лянське! Ти цю руку маєш цілувати, вклякати до неї! Згоріла б у своєму Іскоростені, якби не ця рука!

Щойно Мала була тут – і от вже визвірилась з кута, кривавий відбиток долоні горить на щоці.

Двері рвучко: рип! У прорізі – напружена пика Гориня Вовкогона, очі уважні, брови докупи зведені: що, княгине?… Вірний пес, завжди поруч, готовий повсякчас горло перегризти будь-кому за свою господиню.

Ольга йому неушкодженою рукою за поріг вказала: вийди, Гориню, усе гаразд. Той голову ледь помітно схилив: слухаюсь, мовляв, а сам скоса на малу служницю – глип, перш ніж заслонити за собою двері. Це ж треба – почулося йому, сплутав голос господині – і з ким, з цією малою вражиною. Лахмата, пика кров'ю заюшена. І чого Ольга цю дурисвітку при собі тримає? Чи нема іншої, слухняної та вправної прислуги у княжих палатах? Ступаючи нечутно, вийшов. Дівчисько на нього навіть не зглянулось, їй інше в голові – увіп'ялась незмигно злим оком в обличчя княгині, друге око за пасмом волосся сховала – чорної ненависті і в одному через край. Коса розпатлана, підборіддя замащене кров'ю, чи то своєю, чи то Ольжиною, не розбереш. З носа на розбиту губу точиться червона цівка.

Вчити й вчити ще ту малу роздойму, тягати за коси й тягати. Якби ж то вона тій науці корилася.

Мале-мале, а хоч би схлип із себе видушила. Стерпить – не заскиглить, не завиє. Мовчатиме, зціпивши зуби. Лише очима кліпатиме, довгими віями збиваючи додолу прозорі намистинки сліз. Ні, не буде з неї справжньої служниці. Хоч переважно і лагідна, і робить усе як слід, спритно та зграбно, однак час від часу – ні сіло ні впало – ніби як слух втрачає, гукай не гукай – не чує. А штурхнеш, гляне здивовано. І шкоди від неї – мало не щодня. То раптом посуд з рук випустить, дзень – і розлетілись друзки по долівці; або, як зараз, зловить гав, вихлюпне на плаття ягідного узвару з чорних гірких черешень. Хай там що – горщик розіб'є, чи вбрання зіпсує – а винної голови не схилить, на розсипаний горох на коліна не стане і за коси тягати себе не дасть. Вкусить, а вивернеться.