Array Сборник - Історія України очима письменників

– Отже, тепер зрозуміло, чому на місці капища молодшого грецького божка Миколая, спаленого три місяці тому, твої люди зводять капище варязького бога Одіна [37] [xxxvii] Найвище божество скандинавського пантеону, бог мудрості, війни, перемоги, полювання і поезії. … – нарешті прохрипів Перунів охоронець.

– А як інакше?! – щиро здивувався Хельґ Орвард. – Подумай лишень, дравіде, подумай добре: місце дуже вдале – поруч з княжим теремом. Якщо мені захочеться віддати належну пошану Одіну, невже я мушу йти… ба навіть їхати кудись далеко?! Звісно ж, на цьому місці має бути святилище Одіна!

– Тут колись стояло Перунове капище… – почав Лютень, та ярл-управитель не дав йому договорити:

– Ну, то йди служити нашому Одіну, дравіде! Тобі ж байдуже, кому служити, чи не так?! Був над вами самозваний князь Хьоскульд Нерішучий, тепер на самовільно зайнятому ним престолі утвердився я, а з часом склавинськими землями управлятиме Інґвар. І при всіх князях ти лишався дравідом. То яка тобі різниця, кому служити?…

Очі волхва спалахнули люттю, він весь затрусився, немовби від пропасниці. У княжій світлиці запанувала лиховісна тиша, що в будь-яку мить могла вибухнути гнівом. Але могутнім зусиллям волі Перунів охоронець змусив себе заспокоїтися і не надто розбірливо промимрив:

– Тут згадувалася таємна нарада в моїй оселі… Цікаво, якщо жителям Києва-міста стане відомо, звідки прибульці-варяги довідалися про прикметну червону родимку на тілі князя Осколда?…

– А-а-а, он ти про що! – криво посміхнувся Хельґ Орвард. – Ну що ж, дравіде, давай-но розповімо про це склавинам. Давай, дравіде! Ясна річ, після того нам доведеться прорубатися до данапрівського притику, захопити перші-ліпші лодії й забратися з Києва-міста світ за очі.

– І ти не боїшся…

– Я?! Ні, не боюся. Бо нам є куди податися – наприклад, назад до Новгорода, де княжать наші висуванці. Нас приймуть, запевняю… А от що робитимеш ти й інші дравіди?!

– Тобто?…

– Було б незле подивитися, якою лютою смертю ви помрете! – смакуючи кожне слово, мовив ярл-управитель. – Цікаво, заб'ють вас дрюччям, заколють ножами й сулицями чи потоплять у Данапрі, як колись потопили чорних ромейських волхвів? Що скажеш, дравіде?! Адже не забувай, що про родимку пробовкнувся цей… як його?

– Чудин, Хорсів охоронець.

– Так-так, охоронець склавинського бога Хорса. Дякую, дравіде! Отже, хоча жителям Києва-міста, безперечно, буде дуже цікаво дізнатися дещо про нас, та з вами все буде набагато, набагато цікавіше. Вам тікати нема куди – на відміну від нас. Подумай про це, дравіде, перш ніж погрожувати мені.

У світлиці знову запанувала мовчанка.

– Отже, капища наших богів так і залишаться за міськими мурами?

– Так і залишаться.

– А у Києві-місті…

– Тут зводитимуться святилища богів славетних вікінгів. А ви обирайте, яким богам служити.

– Ну, гаразд…

Ярл-управитель подумав, що Лютень змирився з явною поразкою, й полегшено зітхнув. Дружинники знову затеревенили по-варязьки.

Та як виявилось, заспокоєння було передчасним. Перунів служитель заговорив знов:

– Гаразд, варяже Хельґу, та вислухай тепер волю мого бога, служінню якому я присвятив усе своє життя і всю душу. Нехай станеться так, як ти хочеш: жителі Києва-міста не дізнаються ні про що, а ви, прибульці-варяги, залишитесь тут. Гаразд, хай буде так! Але ж ти сам казав, що княжитимеш у нашому місті лише до того часу, як малолітній спадкоємець Рюрика – княжич Інґвар, не набере повних літ чоловіка?

– Так, казав. Але при чому тут Інґвар?…

– А при тому, що саме він побачить колись правосуддя наших – руських богів! Коли твій меч, Хельґу Орварде… коли твій улюблений меч обернеться проти тебе самого… коли твоя кольчуга більше не захищатиме тебе… і коли навіть твій вірний кінь принесе тобі загибель – от тоді Рюриків спадкоємець Інґвар і зрозуміє, що наші руські боги повстали проти панування прибульців-варягів! І тоді віддасть їм належну шану, забувши навіть про вашого Одіна.

При цих словах кулаки Хельґа Орварда мимоволі стиснулися, але, незважаючи на такий явний загрозливий знак, Лютень докінчив думку:

– Що ж, варяже, знай: саме так колись і станеться – бо такою є воля руського бога Перуна! А тепер прощавай, бо я не бажаю тебе більше ні бачити, ані чути.

Мовивши це, Перунів служитель рвучкою ходою попрямував до дверей світлиці й вийшов геть. Алберт Валссунґ зробив жест, ніби закликаючи дружинників схопити нахабу-волхва, та Хельґ Орвард заперечно мотнув головою, і всі залишились на сво'іх місцях.