Array Сборник - Історія України очима письменників

Волхви одразу схопили князя, й хоч як він пручався, заламали руки йому за спину, рвонули комір вишитої хитромудрим візерунком лляної сорочки. Наступної ж миті натовпом прокотилася хвиля ремствування: всі побачили на грудях Осколда сонцеподібну родимку! Просто навпроти серця.

– Що ж, обдурені склавини, ось і підтвердився мій другий доказ, стільки років приховуваний Хьоскульдом Нерішучим – зрадником славетного конунга Рюрика. Дивіться всі, уважно дивіться!

Волхви кілька разів повернули князя на всі боки, щоб усі витріщаки добре побачили все.

– Княже!.. – тільки і зміг пробелькотати вкрай розгублений воєвода Дір.

– У мене завжди була ця родимка, від самого народження… – спробував виправдатися Осколд, та Хельґ Орвард перервав його:

– Так, Хьоскульде Нерішучий, родимка була завжди, я це знаю: підступний Локі [36] [xxxvi] Скандинавський бог-облудник. помітив тебе від народження. А тепер і ошукані тобою склавини знають приховувану багато років правду… Нумо підведіть його до мене, дравіди!

Волхви слухняно підвели бранця до ярла.

– На коліна!!!

Князя поставили на коліна. Тоді Хельґ Орвард звернувся до малолітнього Інґвара:

– Ну що ж, княжичу, ти є справжнім спадкоємцем свого батька – славетного конунга Рюрика. Скажи нам усім, як вчинити зі зрадником?

– Смерть йому! – вигукнув хлопчина тоненьким малечим фальцетом.

– Справедливе рішення, достойне справжнього вікінга. Молодець, Інґваре, я тобою пишаюся!

Ярл зробив рішучий крок до оточеного волхвами Осколда і замахнувся мечем.

– Люди, я!..

Меч Хельґа Орварда ввійшов в оголені груди бранця, розсік сонцеподібну родимку, простромив біле тіло й виийшов зі спини. Княжа кров бризнула на втоптану землю дніпровського притику. Натовп перелякано зойкнув, побачивши швидкість і невідворотність варязького правосуддя.

– Гаразд, а з цим що робити? – ярл указав закривавленою зброєю на Діра. Не очікуючи розпоряджень, молоді гридні покидали на землю списи, накинулись на воєводу, обеззброїли його й підтягнули до місця, де холонув труп Осколда. Хельґ Орвард запитально глянув на малолітнього Інґвара.

– І йому смерть! – хвацько вигукнув хлопчина. Наступної миті закривавлений воєвода приєднався до свого господаря.

– Ну от, склавини, справедливість нарешті взяла гору, – задоволено мовив ярл, повільно оглядаючи принишклий натовп. У душі Хельґ Орвард торжествував: його хитромудрий задум спрацював настільки бездоганно, що кращого годі й бажати – князь Осколд мертвий, хоробрі вікінги виглядають в очах дурнів-склавинів взірцями справедливості, шлях до престолу Києва-міста відкритий, ніхто й не подумає чинити ніякого опору… І при цьому всьому втрат з їхнього боку – жодних!!! Тільки суцільний виграш.

Щоправда, лишилась єдина дрібничка…

Хельґ Орвард поглянув на Перунового служителя. Немовби отямившись від солодкого самозабуття, Лютень розпрямився і звернувся до натовпу:

– Вільні русичі, жителі Києва-міста! Прибульці-варяги здійснили своє правосуддя, давайте ж і ми здійснимо своє!!! Я та інші волхви запросили вас прийти сьогодні на дніпровський притик, аби на власні очі побачити докази зради тієї людини, яку ми донині вважали нашим князем Осколдом і яка насправді виявилася підступним боягузом-чужоземцем. Але ця людина завдала нам величезної шкоди, ім'я якій – рабська віра грецька! Ну то як, вільні русичі, жителі Києва-міста, постоїмо за віру наших пращурів, за справжню віру руську, а не чужинську?!

– Постоїмо!!! Авжеж постоїмо!.. – несамовито заволав натовп.

– Ну, тоді за справу!!!

– А-а-а-а-а-а!..

І під задоволеним поглядом ярла Хельґа Орварда, який непомітно посміювався у пишні вуса, збуджені щойно пролитою кров'ю люди кинулися до міських мурів, на ходу озброюючись тим, що потрапляло під руку – здебільшого дрюччям. Спочатку на ремісничому Подолі, а потім і по інших посадах, і по всьому Києву-місту ретельно вишукували прибічників грецького божка. Кого тільки знаходили – тому пропонували зривати рабські натільні хрестики на знак повернення до віри предків. Хто погоджувався, тих радо милували. Хто впирався, того забивали дрюччям до смерті, заколювали сулицями, ножами або й просто загостреними палями.

На ненависних монахів, яких тепер не криючись називали клятими чорними волхвами, чекала інша смерть: щоб навіть їхніх могил не лишилось на руській землі, усіх полонених чорнорясників тягнули до найближчої річки (а річок у Києві-місті вистачало!) й немилосердно топили. Єпископа Михаїла спочатку прив'язали до кінського хвоста, потім протягнули по вулицях, а коли він перестав подавати ознаки життя – відтягнули Боричевим узвозом на дніпровський притик, де досі лежали неприбрані тіла Осколда й Діра, і під радісні вигуки скинули труп у Дніпро.