Array Сборник - Історія України очима письменників

Найбільшого клопоту завдали княжі дружинники, які лишилися вірними грецькому божкові: вони замкнулися у гридниці, звідки їх вибивали цілих дві години поспіль. За цей час навіть устигла згоріти вщент і завалитися церква Святого Миколая, що була неподалік княжого терема.

У будь-якому разі, під вечір кривавого понеділка усе скінчилося, тож сп'янілий від несподіваної духовної свободи люд потягнувся за межі Києва-міста – до язичницьких капищ. Тепер ніхто нікому не забороняв як слід вшанувати давніх руських богів… і віддячити їм за те, що поклали край всевладдю жалюгідного грецького божка, прибитого до схрещених дощок.

А також за мудрих і справедливих варягів, які звільнили русичів від рабської пошесті…

– Ярле, до тебе проситься головний склавинський дравід.

Хельґ Орвард, який тільки-но збирався сьорбнути доброго солодкого вина, поставив келих на стіл. Знову цим дурнуватим рабам щось незрозуміло… Цікаво, що на цей раз збурило їхні порохняві мізки? Вже цілих три місяці минуло відтоді, як натовп місцевих витріщак не на словах, а на ділі ознайомився зі скорим та справедливим правосуддям вікінгів, проте склавини й досі щось ніяк не вгамуються!

– То як, вигнати його геть або?…

– Ну, навіщо ж виганяти, – Хельґ Орвард зневажливо скривив губи. – Нехай заходить і каже, чого йому треба.

Потім помовчав трохи і додав:

– Дравід все ж таки, служитель богів… Ні-ні, не треба виганяти. Проведи його сюди!

Присутні у світлиці одразу припинили теревенити і повернулися до входу, очікуючи на появу волхва. їм також було цікаво, що за справа може бути у служителя другорядного місцевого божка до ярла-управителя Києва-міста.

Перунів волхв Лютень почав заздалегідь продуману обурену промову, тільки-но перетнувши поріг княжої світлиці, де відбувалася трапеза:

– Що ж це коїться таке, княже Хельґу?! Ти маєш нахабство називатися най справедливішим, але при твоєму потуранні…

– Стривай-но!

Ярл здійняв над головою руку, закликаючи Лютня заспокоїтися, але той не вгамувався:

– При твоєму, княже, потуранні нагло не виконуються обіцянки, дані нехай не тобою, але від твого імені…

– Стривай, дравіде! Перунів волхв нарешті замовк.

– Отак краще, – похвалив його Хельґ Орвард. – Отже, що за обіцянки, дані від мого імені, не виконуються? Розкажи, дравіде, і якщо правда на твоєму боці, я негайно відновлю справедливість, бо вікінги вчиняють так завжди.

– Он та людина, – Лютень кивнув на Алберта Валссунґа, який сидів за столом праворуч від ярла-управителя, – обіцяла, що коли ви приберете Осколда, все у нас піде, як колись. Ось що нам було обіцяно.

– А що іще?

– Власне, тільки це… Просто наших богів багато, тому я й говорив про обіцянки, – виправився Перунів волхв.

– Гаразд, я зрозумів тебе, дравіде.

Після цих слів Хельґ Орвард схилився до свого полководця, обмінявся з ним кількома уривчастими фразами на льодяній варязькій мові і знову звернувся до Лютня:

– Мій вірний слуга Алберт Валссунґ стверджує, що згадану тобою обіцянку виконано повністю. Тож він не розуміє причини твого обурення, дравіде.

– Як це виконано?! – здивувався волхв. – Як так виконано?!

– А отак, дравіде! Скажи, хіба хтось забороняє склавинам приходити у святилища ваших богів, щоб віддати їм належну шану?

– Ні, не забороняє…

– А за княжіння зрадника Хьоскульда Нерішучого підступні ромейські волхви цьому чинили всілякі перешкоди! Тепер і сліду чорних ромейських прихвоснів у Києві-місті немає, бо ви самі, власноруч перетопили їх від першого до останнього. Хто ж вам і що забороняє, дравіде?!

– Та ніхто, власне… – дещо знітився Лютень.

– А мій вірний Алберт Валссунґ каже, що нічого більше вам не обіцяв.

– Як так не обіцяв?! А повернути капища наших богів у межі міських мурів?…

Хельґ Орвард знов обмінявся кількома фразами зі своїм полководцем і заявив не моргнувши оком:

– Про це мови не було, дравіде.

– Саме про це і йшлося!..

– Коли?

– Під час відомої твоєму Алберту нічної наради у мене вдома.

– Мій вірний слуга говорить, що не йшлося.

– Але!..

– Я вірю Албертові Валссунґу, бо він не здатен на зраду. На відміну від тебе, дравіде, й інших склавинів.

Хельґ Орвард сказав усе це дуже спокійно, не підвищуючи голосу. Але Лютень виструнчився й почав дихати глибоко та уривчасто, немовби йому тільки-но відважили ляпаса по щоці. Натомість ярл-управитель лишився незворушним, а присутні у світлиці дружинники щось поблажливо забелькотали по-ва-рязьки.