Array Сборник - Історія України очима письменників

– Ярле, чому ти… – почав полководець, коли кроки Лютня змовкли остаточно.

– Бо попередження богів, навіть чужинських – річ дуже серйозна. Зверни увагу, Алберте Валссунґ, цей дравід говорив не від свого імені, а від імені свого бога…

– Сумніваюся, ярле, що його вустами говорив місцевий божок!

– Хтозна, хтозна…

– А якщо навіть так і є, то і в цьому разі…

– А от що ми зробимо, – з несподіваною рішучістю мовив Хельґ Орвард. – Дравід сказав про мій улюблений меч, що обернеться проти мене самого? Гаразд, хай як я люблю свій меч – але наказую його перекувати!

Із цими словами ярл-управитель схопив келиха й нарешті відпив з нього ковток солодкого вина. Дружинники на чолі з Албертом Валссунґом зустріли це рішення веселими схвальними вигуками.

– Також дравід сказав про кольчугу? Гаразд, нехай майстри-кольчужники зроблять з нею те саме, що майстри-зброярі з моїм мечем!

Новий ковток вина зробив ярл-управитель, і нові схвальні вигуки струсили повітря княжої світлиці.

– Тепер лишився мій улюблений кінь, привезений сюди з Новгорода…

– Накажеш перерізати йому горло? – спробував передбачити думку повелителя Алберт Валссунґ.

– Навіщо? Живий кінь – це не залізна зброя, його не можна перекувати. Він вірою і правдою служив мені до сьогодні, не підвів жодного разу, тож не заслуговує на передчасну смерть.

– А як тоді?…

– Доведеться розлучитися з моїм улюбленцем, – сумно мовив Хельґ Орвард, сьорбаючи солодке вино. – Наказую повернути його в табун до інших коней, і нехай табунники піклуються про нього з особливою запопадливістю. Бо якщо тільки дізнаюся, що мій улюбленець бодай у чомусь не знає задоволення…

Але останні слова ярла-управителя потонули у радісних вигуках його вірних дружинників. Ще б пак: як завжди, Хельґ Орвард відшукав достойний вихід із ситуації, що здавалася безнадійною!..

Нічого того Перунів охоронець Лютень не побачив і не почув. Його і справді не цікавило, як чужинці-варяги відреагують на волю верховного руського божества. Головне він знав: колись меч, кольчуга чи кінь загарбника Хельґа Орварда принесуть йому наглу смерть – а тоді або сам Лютень, або ж його наступник поговорить з княжичем Інґваром. І той вже не стане чинити спротиву й погодиться перенести капища руських богів назад у Київ-місто!..

Тепер же Лютень, закутавшись у плащ (щоб його раптом хтось не упізнав), пішки полишив негостинний княжий двір, пройшов до міських воріт, спустився Боричевим узвозом на ремісничий Поділ і поплутавши тутешніми вуличками, вийшов на берег Почайни [38] [xxxviii] Притока Дніпра, що нині пішла під землю. У руських билинах відома як Пучай-ріка. подалі від місцевого притику. Тут на нього чекав Дрожко, на невеликій відстані попід старою яблунею пощипувала пожовклу осінню травичку пара коней зі спутаними ногами. Там же просто на землі сиділа якась жінка, вдягнена доволі тепло, зважаючи на прохолодну осінню пору.

Лютень зміряв Дрожка оцінюючим поглядом і жалісливо зітхнув: адже неборака надто болісно сприйняв усе, що сталося останнім часом у Києві-місті, й відмовився від подальшого служіння Волосу! Справді, перевдягнені гостями варязькі вояки з Албертом Валссунґом на чолі з'явились, насамперед, у Волосовому капищі, звернулися спочатку до тамтешнього волхва – отже, основну провину за зраду і подальше вбивство князя Осколда (що не принесло руським богам і їхнім служителям ніяких відчутних результатів) Дрожко покладав на себе.

Що ж, минулого не змінити! Втім, здається, колишній Волосів охоронець спромігся прислужитися руським богам і рідній землі в інший спосіб…

– Як вона почувається? – спитав Лютень, кивнувши на жінку.

– Мабуть, вже краще.

– Все ще сумує за князем?

– Так, звісно, але тепер якщо і плаче за ним, то не більш ніж раз на день.

– Повитуха її оглядала?

– Еге ж.

– І що сказала?

– Поки нічого напевно сказати не змогла. Будемо сподіватися, що Рожаниці [39] [xxxix] Слов'янські богині долі. схильні до Відради.

– Тепер ти розумієш, чому тієї ночі я не розповів варягам про неї? Розумієш, чому наказав божим служителям будь-що вберегти цю жінку, коли розлючений натовп з дрюччям і сулицями кинувся до княжої оселі?

– Так, тепер усі волхви по достоїнству оцінили твою мудру передбачливість.

– Отож бо… А тепер візьми ось це.

Лютень закатав догори лівий рукав сорочки, зняв із зап'ястка простенький браслет, виготовлений з нашитих на бичачу шкіру дубових дощечок, поцяткованих Перуновими знаками – блискавками, і простягнув Дрожкові зі словами: