Array Сборник - Історія України очима письменників

Хтось би інший так до княгині шарпнувся – розмова була б короткою. Грізний Горинь Вовкогон завжди за дверима. Мала знає, що ніхто з нею не панькатиметься, тому й дивиться просто в очі, погляду не відводить, лише кулаком по обличчю ялозить, криваві шмарклі розмазує.

– На!

Ольга тицьнула їй свою хустинку, розшиту нитками шовковими.

Та розмашисто втерлась, ніби шматою звичайною. Пасмо волосся пальцем підчепила, за вухо заклала, дивиться тепер у дві оці, але вже не так напружено. Розуміє, що гроза минула – не дурна. Проте очиська на гострій мордочці ще диким блиском відсвічують. Не підходь, бо знову вкусить.

Куниця, що у сильце втрапила. Щойно була цікава й вертка, мить – і от вже сидить, зачаївшись, до усього готова – і пропасти, і на волі опинитись. Як Бог дасть. І не збагнути, спостерігаючи за нею, упокорена чи ні.

Вчора Ольга дивилась з вікна, як діти бавляться у лови. Мала наздоганяла хлопців, ті від неї тікали щодуху, ховались за розлогим бузиновим кущем. А тій до їхніх хитрощів байдуже. Свого брата Добриню упіймала першим, збила з ніг на траву, він трохи попручався й затих. Мала над ним схилилась, щось ніби на вухо прошепотіла, підвелась, травинки струсила – він залишився лежати нерухомо. Тоді зірвалась з місця, ще якогось дітвака наздогнала, той слухняно потягнувся за нею, наче теля на мотузочку, ліг біля Добрині на килим густого споришу. Мала і його торкнулась губами, чи то до щоки чи до шиї.

За Святославом полювала найдовше, але перехитрувала і його врешті-решт – зачаїлась під низькою гілкою, вистрибнула назустріч, вхопила за сорочку – пручайся – не пручайся, хватка мертва. Вклала біля інших полонених, ноги йому поправила, щоб рівно лежав, як усі, рядочком.

Що за гра така дивна?

Син після вечері пояснив: хто наздоганяє – той куниця, а хто тікає – той неважливо хто. Якщо куниця його злапає, кров з нього висмокче… Мала головою на те кивнула, вона посуд збирала зі столу, прислухаючись до розмови. «Що це ви вигадали?» – здивувалась Ольга. «Не вигадали, – була відповідь. – Ми бачили здохлятину на задньому дворі. Подушені кури, хтось їх виклав рядочком. І у кожної ранки на шиї! У кожної! – очі Святослава спалахнули: – Знаєш, хто це зробив?… – він не дав матері нагоди відповісти. – Куниця! – випередив можливі припущення. – Куниця зубами жили перетинає, язик руркою складає і кров випиває. Мала, покажи!» Дівчинка охоче відклала свої справи, обернулась і, округливши губи, скрутила рожевий язичок трубочкою. Святослав у захваті спробував повторити, але невдало.

Ольга й собі язиком покрутила, коли залишилась сама – не слухався він. І не треба, не для того людині язик.

Відгорнула Ольга край чистої тканини, подивилась на сліди від зубів. Кровлять ранки. Загорнула долонь, тоді відстібнула з рукава розшите оп'ястя, кілька дрібних чорних ягід з нього витрусила – й відклала убік. Зіпсувала узваром вбрання служниця-роздойма.

– Дай узвару, – глянула на неї.

Мала потягнулась по глек, притиснула його холодним глиняним боком до себе, обережно, однією рукою – друга з хустинкою біля носа – налила ще теплого напою у горня, подала господині. Ані краплі не пролила. Ще трохи – і навчиться прислужувати як слід, тоді й без тягання за коси обійдеться. А згодом може й до ключниці дослужиться.

А все ж дивно Ользі, чого вона не прожене від себе ту Малу – доньку князя Мала, ворога свого заклятого. Він і по смерті ворогом залишається, ніколи, ніколи вона не забуде, що він їй заподіяв. Його доньці місце – на скотному дворі. Або у полі. А вона її у княжих палатах тримає, відтоді тримає, як спалила Іскоростень. П'ять років минуло, як діти ворога при ній. Навіщо? Для чого?

Від Добрині їй, щоправда, ні холодно, ні гаряче. Ніяк. А от присутність його сестри бентежить. Чи їй лестить потурати полонянкою-княжною?… Чи тішить, коли дівчинка зі спаленого Іскоростеня їй догоджає, воду гарячу у миску наливає, рум'янок та м'яту кладе, своїй господині ноги обмиває, лляним рушником обтирає?…

Ні, не лестить і не тішить. Не від того тримає вона Малу при собі. Хоча на початках – ніде правди діти – щось таке у думках промайнуло. Нехай, мовляв, прислужує мені княжна, донька князя Мала, бо око за око – недостатня платня. Князю Малу легше було б втратити доньку, аніж знати, що народжена правити, вона піде у послух до вдовиці вбитого ним князя Ігоря.

Однак саме так і сталося – дівчинку узяли за рабиню. Свою спрагу помсти Ольга нарешті втамувала. Хоча й не забула нічого.