Array Сборник - Історія України очима письменників

Пристидив їх Ігор: хто боїться, нехай йде додому! – і, відправивши до Києва основну свою дружину, повернувся з невеликим загоном по додаткову данину. Древлянський князь Мал, який нещодавно гостинно приймав князя київського, зачувши про повернення свого зверхника, впав у лють. Гнів засліпив спокійний древськии розум. Мовив: коли вовк унадиться між вівці, то виносить усю отару, поки не вб'ють його. Однак і тут далася взнаки древлянська вдача, перше вислав назустріч князю послів з нагадуванням: ти взяв дань, повертайся додому! Князь Ігор відповів послам: не мій намісник Мал князює тут, а я, мене маєте слухати.

І судили древи Ігоря страшним судом – воїв його побили, а князя прив'язали ногами до вершин двох нахилених дерев – і відпустили…

Коли ж отямились, відправили до вдової Ольги послів – кликати княгиню за жону князеві Малу.

Перших древлянських послів Ольга веліла зустріти поштивно, посадити у дерев'яний човен та нести на руках до великокняжого терема, за яким їх чекала глибока яма… Чи добре приймаю вас? – запитала, стоячи на її краю й похитуючи золотими колтами на скронях. Усміхнулась лагідно – й веліла засипати гостей землею.

Для других послів княгиня-вдовиця веліла розтопити баню, а тоді розпорядилася приперти двері та вікна й спалити зайд.

А тоді й сама вирушила з дружиною, куди її кликали древи – і справивши тризну на місці загибелі лада свого, насипавши високий курган, замирилась із древлянами, щедро пригостила їх хмільними медами. І веліла перебити усіх.

Потрійним кривавим оброком намагалася Ольга втамувати свою жадобу відплати. Давній закон кривавої помсти не давав їй спокою, а хто присягнувся помститись, вже не міг відступитися, бо за злам присяги – своя кара: смерть у вогні.

…І от літо під стінами Іскоростеня минає, древів ні голод не бере, ані облога. Ольжина дружина втомилася чатувати.

Але сьогодні нарешті усе вирішиться.

Ольга чекала, сповнена переконливим спокоєм, який давав впевненість своїм і паралізував чужих. Нарешті загриміли засуви, велична брама повільно розчахнулась, і до непроханих гостей вийшли перемовці – з медом, воском та шкурами.

Розмова була стримана й коротка. Іскоростенці перезирнулись, почувши: «По три голуби з кожного двору».

Про таку данину й не чули ніколи.

Ольга повторила умову. Не так данина важлива, як доказ того, що кожен двір погоджується з її пропозицією. Вона мусить отримати знак послуху, перш ніж покладе край непомірним зборам. Розумію, – мовила Ольга, поклавши праву долоню на срібний шийний обруч, – що вибуху гніву древлян передувала знемога від надмірного полюддя, то ж повернімося до попередніх домовленостей й скріпімо нашу угоду голубиною даниною, і я відступлю від Іскоростеня. Правиця на гривні виглядала як переконлива обіцянка.

І сталось, як мовилось.

…Великі дерев'яні кліті одну за одною встановили на підводи, колеса вгрузли у дорожню пилюку, залишаючи на тракті сліди. За новенькими, наспіх збитими решітками з терпким запахом сирої деревини билися сизі птахи.

Посильні мовчки вклонилися Ользі та її малому синові Святославу, старшим та молодшим дружинникам, та й повернули до воріт. Лишилося вийти на мури, припасти до бійниць і стежити, як рушить княжий передній загін, як зариплять вози із дивною даниною, як здійметься курява за кіньми та ратниками на битому шляху…

Гаврило з Майків, молодший охоронець, який щойно заступив на варту на східній вежі, з цікавістю дивився, як чужинці збираються покинути передмістя, але чомусь ще зволікають. У нього виникла дурна думка, від якої він навіть гигикнув уголос – що княжі холопи, перш ніж їхати, взялися перераховувати голубів. Незрозумілий рух відбувався біля клітей. І чи то якась роззява випадково відкрила дверцята, не встигнувши накинути гачок, чи ще щось там сталося, але зграйка птахів видерлась з неволі у небо.

У ранніх сутінках, бачив Гаврило, лопотять крилами чубаті, повертаючись додому. До лапок голубів було щось прив'язано, або кожен вилетів на волю з уривком мотузки… Цього не встиг як слід роздивитись, хоча птахи пролетіли над його головою. Це було щось схоже на пучки куделі. Один з птахів сів на внутрішню стіну. Гаврило, спритно підскочивши, смикнув за нитку, й переляканий голуб забився у нього в руках: до лапки пташка хтось прив'язав просмолене та просякнуте сіркою клоччя, з нього струменіла тоненька цівочка диму. Гаврило здивувався так, що на мить забув, де він і чого сюди поставлений, пальці розтиснулись – голуб випурхнув з рук – і майнув до маленького віконечка під солом'яною стріхою неподалік в'їзної брами. У грудях похололо. Від страшної здогадки по спині прокотилась крижана хвиля.