Array Сборник - Історія України очима письменників

Багаття згасло. З кутів халупи вийшли сутінки.

– Поворуши, княгине, вугілля, перш ніж вертатимешся у терем великокняжий.

Зробила, як просив – і вийшла за поріг, не торкнувшись одвірка.

…Поки не вихолола остання жаринка, не відводив старець погляду від сполохів на вуглинах, спостерігав, як рухається, зникаючи у танці, вогняна саламандра. Він не сказав Ользі, що син її Святослав паде в бою як воїн. Бачив голову його із золотим ковтком у лівому вусі, голомозу, з єдиним жмутом волосся, закладеним за вухо. Після останнього бою голова ця зодягнеться у золото, бо переможець зробить з черепа Святослава золоту чашу із написом «Хто чужого шукає, своє втрачає».

І навіть словом не смів обмовитись мудрий волхв про те, що історія древів не закінчилася зі спаленням столиці Іскоростеня. Навіть у найдивнішому видінні не могла б побачити Ольга того, що, покаравши на смерть старшин охопленого полум'ям міста, стративши одних та роздавши у рабство інших, їй не вдасться поквитатися із древлянською кров'ю. Настане час – і донька древлянського князя Мала стане матір'ю Володимира, сина Святославого. У жилах великого князя Володимира, улюбленого внука Ольжиного, зіллється кров його дідів – київського князя Ігоря та древлянського князя Мала.

2009 рік – червень 2013 р.

Валентин Чемерис (нар. 1936 р. у с. Заїчинці Полтавської області) – український письменник, автор багатьох історичних, фантастичних, гумористичних романів та оповідань, публіцист, лауреат численних літературних премій.

У видавництві «Фоліо» у різні роки вийшли такі твори письменника: «Ольвія», «Фортеця на Борисфені», «Смерть Атея», «Генерали імперії», «Ордер на любов».

Наведений нижче уривок з нового роману Валентина Чемериса «Ярославна», що вийшов у видавництві «Фоліо» у 2013 році.

…Ще в Галичі (як тепер уточнюють: давньоруському), стольному граді однойменного князівства, що біля далеких од Києва Карпат, не збиралися й готувати весільний поїзд, що його буде названо «медовим» і якому випаде подолати чи не пів-Русі – від гір Карпатських до дрімучих Сіверських лісів на берегах Сейму (а це вже близько до неспокійного порубіжжя з немирними степами Половеччини); ще, власне, й самих медів, запахущих і хмільних, не розливали у великі глиняні глечики, звані дзбанами, щоби потім вивершити ними хуру для весільного поїзда… (А ще ж треба було виготовити медову ситу, заправити запареними шишками хмелю та дати їй постояти в теплі кілька днів чи й тижнів, потім перецідити, охолодити і тільки тоді можна розливати по дзбанах і споживати. У ті часи жодна учта, жодне свято чи обряд не обходився без меду-медухи – тільки у піст церква трохи обмежувала споживання цього напою, але повністю заборонити його бодай і на кілька днів не могла.)

Отож ще навіть про саме весілля галицької княгині, яку ласкаво звали княгинькою, з молодим новгород-сіверським князем і мови не йшло, ще карпатські бджоли тільки збирали на полонинах меди, ще з далекої Сіверщини, про яку в Карпатах теж ніхто не чув, ще й не лаштувалися в дорогу свати – під виглядом, звичайно, ловців-полювальників за куницею, а насправді за красною дівицею…

Але вже йшов 1167 рік.

У Галицькому князівстві, на столі якого сидів знаний на Русі князь Ярослав Володимирович з дещо загадковим прізвиськом Осмомисл, крутий і владний, адже без його згоди жодна волосина на головах підданих не могла впасти, але вочевидь на небесах їхній шлюб було схвалено. Ба, навіть укладено – як відомо, справжні шлюби спершу укладаються на небесах, а лише потім і на землі… Отже, боги вже все вирішили, і все вже належало історії, тож мало ось-ось здійснитися і в нашому світі, а тому відмінити шлюб, укладений на небесах, на землі вже ніхто не міг… Ще молода безтурботно й безжурно доспівувала своє безтурботне й безжурне дівоцтво, нічого не відаючи про якогось там князя Ігоря з якоїсь там Сіверщини; ще в Галичі, у княжій родині Осмомислів і дарів не готували сватам та родичам молодого, не кажучи вже про посаг молодої, що ледь чи й уміститься на кількох возах, ще…