Array Сборник - Історія України очима письменників

– Тату, таточку, це ж така ліпота! – захоплено вигукувала.

– Ти ж моя слов'яночка, – ласкаво казав їй батько-князь і так же ласкаво, але поетично і якось загадково, а тому хвилююче розповідав їй про тих слов'ян, що звалися полянами й сіли по Дніпру, про древлян, які в лісах жили, дреговичів між Прип'яттю і Двіною, про полочан, кривичів з верхів'я Волги, про радимичів, в'ятичів, хорватів, уличів, дулібів з Бугу, про слов'ян, які замешкали біля озера Ільмень, збудували місто Новгород, про сіверян на Десні, Сеймі, Сулі…

– Так розселився слов'янський народ, і від його імені й грамота стала називатися слов'янською, – читав далі врочисто батько. – І була їх велика сила, слов'янських племен…

– І ми – слов'яни? – вкотре захоплено питала дочка.

– Слов'яни, слов'яни, – поважно відповідав батько-князь і осіняв себе хресним знаменням. – Слов'яни-русичі, дякуючи Господу, ми. І маємо свою Русь, яку треба берегти від ворогів і лиха різного, бо це – отчизна наша, іншої не маємо… Мусимо берегти її, яко чоловік береже зіниці очей своїх. Бо інакше – сліпота. Без отчизни – сліпота… А вже в літо 852-е, – читав далі батько, – коли в греків почав царювати Михайло, стала наша земля прозиватися Руссю.

– І ми – русичі?

– Авжеж, доню, русичі. Славний наш рід і народ, тож маємо і ми бути славними слов'янами.

– І – русичами, – вигукувала Єфросинія.

– І – русичами, – погоджувався батько. – Бо ми ж яко русичі – єдині у світі Божому.

І по хвилі додавав:

– Всі народи гейби хороші, але ми, слов'яни-русичі, найкращі.

– Хай буде, так, отче!

– Воно так і є, дочко, і буде так вік-віків! Амінь! Але, – додавав, – якщо ми не будемо забувати, що ми – русичі!

Тоді, здається, як ніколи вони – батько й дочка, – були близькими. Не тільки по крові, а й по духу. Вчив Прісеньку свою тямковиту кирилиці.

– Осьо, донечко, буковки.

– Оці гачечки-закорлючки?

– Оці гачечки-закорлючки. Дивись, це аз, це буки, віди… А це глаголь, добро… зело, земля, іже…

За батьком старанно повторювала буковки (завмираючи від радощів, що вона їх уже знає) і донька, Прісенька його люба:

– Людіє, мисліте, наш, он… рчи, слово… ферт… омега, ци, черв, ша, йор, єрн, єр, ять… – і вже й геть полегшено і весело: – Ю, Я, Є… А ще тату, юс, ксі, псі, фіта, іжиця…

– Правильно, доню, іжиця в азбуці всьому вінець.

Розказував:

– Це брати Кирило і Мефодій, просвітителі, проповідники православ'я. Вони відкривали при церквах школи. Кирило упорядкував слов'янську азбуку… Брати й створили наше словенське письмо – шануймо їх. Ті, хто створюють букви – святі люди. їм треба як богам ставити кумири. Вони достойні поклоніння. Як і кожна буковка, ними створена.

Це – істина. Істиною є і в наші дні.

Є в кого нам і повчитися. Вірменська мова – давньописьменна мова. Вдячні вірмени (самоназва їхня – хай, загалом їх близько 5 мільйонів) поставили пам'ятник Месропу Маштоцу, який у роках 405–406 створив вірменський алфавіт. Він сидить, а позад нього стела із ним створеним алфавітом – кожна буква вилита із золота і прикрашена брильянтами…

Олександр Македонський завойовував світ. Сам загинув при тому завоюванні, нічим його батьківщина з того завоювання не збагатилася, ба навіть сама втратила незалежність, ставши областю чужої держави, а ось Месроп Маштоц, створюючи мову, навічно завоював серця своїх єдиновірців і назавжди увійшов до когорти тих землян, які допомогли нам стати людьми… І це всього лише створив буковки…

Вона таки тоді злякалась, що то не сон, а батько-князь легенько посміхався.

– Дурне дівчисько, маєш радуватись, що й до тебе свати прибули – не засидишся у дівках.

А їй здавалось, що все те сниться. І вона ніяк не може проснутися. Діди наяву і справді були схожі на волхвів – кудесників і чарівників. Вибранці богів, посередники між небом і людьми, виконавці волі Божої… А ще волхви були охоронцями старої віри і віщунами. Вони жили усамітнено, споживали дари і жертви, що приносили богам. Тільки вони мали право відпускати довгу бороду, сидіти під час жертвоприношень і вільно заходити до святилищ, порядкувати в капищах. Як на Русі за князя Володимира Великого було прийнято нову віру, волхвів переслідували княжі люди, заганяли їх у глухі ліси, у хащі дрімучі – як таких, що молилися язичницьким богам, відстоювали стару віру та обряди і не визнавали нової віри, християнської. А з нею і нового заморського бога.

То звідки вони в Галичі з'явилися? З лісових хащів вибралися? І чого прибули до Галича, аж під Карпати? Щоб її посватати за свого князя? Але хіба їхній князь не міг деінде ближче знайти собі княгиню? Княгинь нині, як і князів, на Русі вистачає. А вони зі своєї Тмутаракані прибули до неї, в Галич під Карпати. Ще й застерегли: твій час настав. Готуйся!