Array Сборник - Історія України очима письменників

– Еге-е-ей! – гукнув щосили Гаврило.

Озирнувся, шукаючи свого напарника Остапа, старшого й досвідченішого – несила самому дати раду з навалою вражень. Це ж Остап запевняв його, що Ольга з воями нічого іскоростенцям облогою не вдіє, що води й харчів за міською стіною вистачить ще не на один день. А от довелося ж після виснажливих місяців облоги йти до Ольги на уклін, приставати на її дивацькі вимоги, шукаючи на свою голову погибелі. Заскочений Остап вже й сам мружив очі, переводив погляд від рожево-сизих птахів у передвечірньому небі на кліті під деревами, а тоді – на стріхи, на яких вже хазяйнували червоні язики полум'я.

Тепер вже сумніву не було: голуби так завзято лопотіли крилами саме тому, що несли додому на довгих шворках погибель і спустошення. Дим здіймався вже над кількома хатами, вже й голуб'ятні зайнялися – невблаганний вогонь набирав сили. Зчинилась біганина, ґвалт та торохтіння дерев'яних цебер стояли у повітрі.

Велике сум'яття охопило місто. А із віддаленого закута Ольжиного табору летіла у небо чергова хмарка голубів, що повертались на рідні обійстя.

…Мудрий волхв немов забув про свою гостю – довго дивився, як згасає тремтливий рожево-білий вогонь у ватрі, як на живій, вже посивілій поверхні ще раз у раз спалахували червоні квіти, розкриваючи та згортаючи свої пелюстки. Скинувши з плечей легке корзно, Ольга терпляче чекала, поки ворожбит розтулить вуста. Не для того вона покинула терем великокняжий, аби виявляти нетерплячість у халупі знахаря. Але старець мовчав. Обмежився дотепер кількома словами: попросив княгиню взяти у білі руки три поліна та й підкинути у вогонь одне за другим, а тоді простягнув жмутик сухого рум'янку і трохи згодом – полину: клади на вогонь. Уся розмова.

Нарешті старець відірвався від споглядання того, як жевріє вугілля, ковтаючи сухі трави, і глянув на Ольгу:

– Хто терпен, той спасен. Безмежне море терпіння знадобиться тобі заради вічного спасіння.

– Терплячішої, ніж я, важко відшукати, Нежебуде…

Повільно погладив білу бороду.

– Людина часто помиляється щодо себе, княгине. Легше уздріти колір очей сарни з протилежного берега річки, аніж побачити себе самого, збагнути, який ти є й на що здатний… Не в думках своїх – у діяннях.

– Знаю, яка я є, Нежебуде. Переконалася не раз, на що здатна. Не заради цього прийшла сюди. Бажання побачити своє майбутнє привело до тебе. Хочу залишити минуле у минулому, несила його далі нести. Хочу зазирнути у день прийдешній. Яку долю провіщаєш мені, волхве?

– Майбутнє вже існує… Чи впевнена ти, що хочеш його знати?

– Кажи.

– Тобі, Ольго, доведеться зробити те, задля чого ти прийшла на цей світ. Сама ось-ось це зрозумієш. Великі справи і великі гріхи тягтимуться за тобою небесною кометою… Пізнаєш суєтність земної величі й відійдеш у поважному віці, встигнувши усе… Майже усе.

Старий замовк. Прозорі, водянисті очі дивилися на Ольгу.

– Що ще сказав тобі вогонь, старче?

– На тобі гріх страшний і велика спокута…

– Досить про древів. Нема чого про них згадувати. їм вже ніколи не набратись сили.

– Примучить древу – не та заслуга, на яку спиратимешся далі. Не їхня вина, що Ігор слухав лихих дорадників.

– Сказала: досить! Не потребую тут твоїх порад.

Старий Нежебуд зітхнув. Тоді заговорив знову.

– У справах своїх прийдешніх не чекай від сина Святослава розуміння й підтримки. Спирайся на себе. Маєш у собі більше охоти до ведення господарки, аніж до діла ратного. Того й тримайся… А Святослав здобуде славу у бою, додасть до свого імені ім'я Хоробрий. Буде славним войовником. Не різнитиметься від своїх дружинників ані одягом, ні способом життя. Лише з поведінки його буде видно, хто найстарший серед них, і вони казатимуть: де ти, княже, там і ми! Добриня йому буде перший і вірний товариш… Тобі ж судиться інше. Підтримку справам своїм знайдеш в одному із внуків. Від тебе на Русі зайдуть великі зміни, а внук твій Володимир зробить те, на що зусиль твоїх забракне. Він ревно прагнутиме одну правду скрізь держати…

Запала тиша, яку ніхто не спішив заповнити словами.

– Усі твої діла – і великі, і ганебні – серед потомків твоїх будуть згодом викривлені, часом і до невпізнання, – далі мовив старий Нежебуд. – Але це не має тебе зупинити.

Мовчанням відповіла йому Ольга. Чекала, чи не скаже віщун ще чогось.

– Нехай рука твоя буде простерта на підтримку бідних, – повів він далі. – Нагодуй голодного, напій спраглого, дай притулок подорожньому, прийди до хворого та ув'язненого, побач біду їхню. І мир тобі буде, Ольго. Того тримайся, що твоя душа прагне. І збережеться у людській пам'яті добра слава про твої праведні суди та порядки, про благодіяння мудрого твого правління… Але й гріхи тобі не забудуть…