Array Сборник - Історія України очима письменників

– Бачите, тут така справа…

Але сказавши це, Волосів служитель негайно замовкнув, вочевидь не знаючи, як донести до решти щось дуже-дуже важливе – ту саму звістку, заради якої він скликав усіх на таємну нараду посеред літньої ночі.

– Ну?!

Лютень суворо наморщив чоло. Але тут на допомогу явно розгубленому волхву прийшли самі варяги. Купецький ватажок, якого Дрожко назвав Албертом Валссунґом, віддав короткий наказ незрозумілою мовою, після чого всі троє повільно витягнули з-за поясів довгі ножі, поклали їх на підлогу і відступили на крок.

Нова уривчаста команда ватажка, що здалася у нічній тиші колючо-морозною – і двоє молодших купців немовби пірнули додолу, щоб наступної ж миті здійнятися на напівзігнуті ноги… тримаючи при цьому свої довгі ножі! Сам же Алберт Валссунґ на підлогу не падав – просто зробив крок уперед та носком легкого шкіряного чобітка майже без халяви підчепив свій ніж. І от диво: волхвам здалося, що зброя, немов зачарована… сама скочила у праву долоню гостя!!!

Від несподіванки служителі богів дружно відсахнулися, навіть Вишата і Корята прокинулись остаточно.

– Це!.. Та це ж!.. – Торчин кліпав очима, відганяючи жахливе видіння: Стрибоговому волхву здалося, що в міцних долонях варязькі гості стискають не довгі ножі, а справжнісінькі мечі. Втім, переляк тривав зовсім недовго. Носій плаща віддав нову колючо-морозну команду, і гості повернули довгі ножі на підлогу.

– Ми ні битва, ми говорити мирний, – одразу ж пояснив Алберт Валссунґ їхні дії.

– Хто ви такі?! Кажіть правду! – нарешті подолавши мимовільне зніяковіння, мовив Лютень.

– Як ви, либонь, вже здогадалися, ніякі ми не новгородські купці, – мовив один з молодших «гостей».

Удаваних, звісно.

– Насправді ми є дружинниками новгородського конунга Рюрика і його родича, норвезького ярла Хельґа, – додав другий.

– Але ми ні битва, ми мирний, – про всяк випадок нагадав Алберт Валссунґ.

– Хіба не боїтеся говорити усе це нам? – поцікавився Чудин, озираючи решту волхвів і перевіряючи, як вони сприйняли зізнання прибульців.

– Боїмося?! Ми?! А з чого б це нам боятися? – в один голос спитали молодші «гості»… себто, насправді дружинники.

– Нас тут все ж таки семеро, а вас…

Волхв прикусив язика, бо бороду Алберта Валссунґа перерізала крижана посмішка:

– Ви тікі сім, ми аж надто три.

– Так, дравіде, справді, нас же троє! Один незламний вікінг, навіть якщо у нього в руках лише довгий ніж, а не меч, секира чи інша підходяща зброя, легко впорається з десятком супротивників, – мовив один з дружинників.

– Отже, ми ні про що б не турбувалися, навіть якби вас було учетверо більше, – додав другий дружинник. – Вас же по двоє-троє на одного, ви зовсім нічим не озброєні.

– Наскільки швидко ми дістаємо зброю, ви щойно бачили. То про що турбуватися?…

– Моя оселя охороняється ззовні, – резонно зауважив Лютень, але слова Перунового волхва також не справили враження на варягів.

– Десять сторожі, три буйний вікінгі. Пффф!.. – Алберт Валссунґ випустив повітря через міцно зчеплені зуби, що мало означати найвищий ступінь презирства. А молодші дружинники пояснили, перериваючи один одного.

– Якби ми не прийшли до вас з миром, то вже закололи б вас, як кабанів.

– Зарізали би просто тут, у цій кімнаті…

– Потім перерізали б горлянки охоронцям оселі…

– Потім повернулись би на свої лодії…

– Й ніхто б нас не зупинив.

– Ніхто б нам нічого не зробив.

– Нічим би не зашкодив.

– Але вкотре пояснюємо: ми прийшли з миром!

– Так-так, розкажіть їм про все, – нарешті втрутився Дрожко. – Годі погрожувати, краще…

– Ми ні грозить, дравід! – рішучо заперечив Алберт Валссунґ.

– Це нам погрожують убивством, ми ж пояснюємо, що ніхто тут не здатен заподіяти ніякого лиха трьом хоробрим вікінгам…

– Гаразд, гаразд, маєте рацію: годі сперечатися. Кажіть, із чим прийшли.

На правах господаря оселі Лютень змахнув руками над головою, закликаючи решту волхвів до уваги, й повернувся до варягів.

– Ми прийшли сюди, щоб виконати заповіт нещодавно померлого конунга Рюрика.

– То північний володар Рюрик помер?

– Так. І перед смертю заповів своєму родичеві – ярлу Хельґу Орварду сісти з дружинниками на лодії, щоб приплисти Данапром-рікою до Києва-міста і відновити тут утрачену справедливість.

– Про яку втрачену справедливість йдеться, варяже?! Поясни, будь ласка.

– Нам доручено скинути з престолу Києва-міста самозваного князя Хьоскульда, щоб на його місці утвердився…