Array Сборник - Історія України очима письменників

– Чому ж ваш князь на таке погодився?!

– Не знаю, – знизав плечима Дрожко, – мене під Царго-родом не було.

– А що про це казали ті, хто був там?

– Подейкували, буцімто грецький володар стверджував, що це саме нікчема-божок, прибитий до схрещених дощок, напоумив його повернути військо до обложеного Царгорода.

– Як це?!

– А отак! Буцімто божок спрямував уві сні до грецького володаря посланця у сяючих шатах – таких греки називають «янголами». Отой посланець і повідомив володаря, що Царгород обложено хоробрими русами. І напоумив терміново повернутися.

– Неймовірно… – третій гість замислено почухав потилицю.

– Не знаю, варяги, не знаю. Що мені розповіли, те саме я вам переказую… Отже, князь наш Осколд побачив, що то раніше його восьмитисячне військо оточувало Царгород, тепер же руські воїни опинилися нібито затиснутими між обложеним містом і вояками, яких привів додому грецький імператор. Якби наші воїни спробували підняти на списи місто, їм у спину вдарили б греки зі своїм володарем на чолі. І навпаки.

– Треба битися, завжди треба битися!..

Носій плаща не втримав скрикування, але одразу ж зніяковіло замовк, нібито бовкнув щось не просто зайве, але небезпечне.

– Я не воїн, а волхв, Волосів слуга, тож не знаю, чи вірно вчинив князь, – зітхнув Дрожко. – Подейкують, що багато хто з бувалих вояків наполягав на негайному розгромі Царгорода: мовляв, це мало справити гнітюче враження на грецьке військо, якщо його очолював навіть сам імператор…

– Але ваш князь не наважився на таке?…

– Князь Осколд вважав за краще повернутися додому, прийнявши від греків розкішні дари, а заразом і дивакувату, незбагненну віру в одного-єдиного божка, прибитого до схрещених дощок. Мовляв, цей божок завжди попереджає своїх підопічних володарів про можливу небезпеку – відтепер попереджатиме і його, Осколда.

– Цікаво говорите, дравіде, – носій плаща загадково посміхнувся, цмокнув крізь зуби і повторив: – Цікаво.

– Що ти маєш на увазі? – не зрозумів Дрожко. Гості обмінялися короткими поглядами, потім ватажок пробелькотав щось своєю уривчастою холодною мовою, а другий варяг пояснив:

– Алберт, який є головним серед нас, бажав би дізнатися, чи справді ставалося так, щоб ромейський божок, прибитий до схрещених дощок, попереджав вашого князя Хьоскульда про небезпеку?

– Нашого князя не Хьоскульдом звуть, а Осколдом, – з достоїнством уточнив волхв.

– У наших північних землях, якими правлять конунг Рюрик і ярл Хельґ, князя Києва-міста називають саме Хьоскульдом, не інакше…

– Не має значення, як називають його у вас. Називайте, як заведено у нас – якщо вже припливли в руські землі.

– Ти ж не любиш свого князя, дуже не любиш… – третій гість хитро примружився.

– Це також не має значення! – заперечив Дрожко значно рішучіше, після чого мимовільно зробив крок у бік варягів і навіть кулаки стиснув. – Князь наш Осколд є нащадком великого славетного Кия, першого з князів руських земель, благословенних і захищених Перуном, Хорсом, Дажбогом, Стрибогом, Волосом, Сварогом, Сімарглом, Мокошею, Ладого…

– Відцурався твій Хьоскульд від усіх богів ваших! А вони, між іншим, є богами його пращура – найпершого тутешнього князя Кия. Хіба ні?…

Волхв не мав що заперечити на те, тому вважав за краще промовчати. Йому навіть здалося, що тепер смарагдові очі ідола Волоса дивляться йому в спину з німим докором.

– От бачиш!.. – жалісливо зітхнув третій гість. А другий мовив:

– Хьоскульд відцурався від усіх склавинських богів, а ти його захищаєш. Наскільки ми зрозуміли, він наказав винести всі капища за міські мури, у самому ж Києві-місті залишив тільки святилище ромейського божка, прибитого до схрещених дощок. Хіба це справедливо?

Дрожко знову промовчав.

– То чому ж ти захищаєш його, дравіде?…

– Бо хоча князь Осколд і знехтував вірою нашою, хоча й наказав винести за міські мури капища Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Волоса й інших богів своїх пращурів, проте він продовжує боронити руську землю від ворогів.

– Зрада богам – то є тяжкий злочин, дравіде…

– Але ще тяжчий злочин – це зрада рідній землі! Князь Осколд землю свою і народ руський не зраджував…

Носій плаща коротко махнув рукою, знов пробурмотів щось незрозуміле по-варязьки, і другий гість мовив доволі миролюбно:

– Ми відволіклися, дравіде. Адже ти так і не розповів, чи справді ромейський божок попереджав вашого князя про небезпеку!