Array Сборник - Історія України очима письменників

– Вбивать вас, дравіде?!

– І навіть повбивати нас, варяже!

– Ти…

– Я та інші волхви, тим не менш, зберегли вірність Осколдові.

– Він зрікся вас і богів ваших! – резонно зауважив другий гість.

– Повторюю, варяже: Осколд не зрікся рідної землі. Та й наші священні капища залишив у спокої за міськими мурами, як не біснувався підступний грецький волхв Михаїл.

– А як же ваші купці? Мабуть, ромеї продовжують зачіпати їх…

– Так, справді, відколи вісім років тому нещастя спіткало останній княжий похід на Царгород, руські гості ніколи не почуваються у цілковитій безпеці. Тому дедалі меншає охочих подорожувати у грецькі володіння.

Почувши це, варяги довго перешіптувалися один з одним своєю уривчастою холодною мовою. Коли ж завершили, другий гість запитав вкрадливо:

– Послухай-но, дравіде, а чи хотів би ти, щоб усе стало, як колись?

– Себто?… – насторожився Дрожко.

– Хотів би ти, щоб капище ненависного ромейського божка, прибитого до схрещених дощок, зникло з Києва-міста назавжди? Хотів би, щоб володар вашої землі знов дослухався до волі прадавніх склавинських богів? Хотів би, щоб від кроків ваших воїнів-склавинів знову здригалася ромейська земля і щоб ці підступні ошуканці ніколи більше не кривдили склавинських купців?…

– Навіщо ці пустопорожні марення… – зітхнув Дрожко, та варязький гість повторив з несподіваною твердістю:

– То хотів би чи ні?! Відповідай, дравіде.

– Звісно, хотів би.

– Ну, то невдовзі так і станеться.

– Як?!

– Станеться саме так, якщо ми домовимося.

– Ти помогать ми, ми помогать ти. Допомогать всі дравід… всі дравіди, всі склавини.

І носій плаща загадково посміхнувся.

– Що може жменька варязьких гостів… – почав було волхв, але тут ватажок рішуче заперечив:

– Ми не купець.

– А хто ж тоді?! – здивувався Дрожко.

– Зараз дізнаєшся, дравіде, – запевнив другий варяг. – Тільки скажи нам от що: як на твою думку, чи прагнуть інші тутешні дравіди того ж самого, чого прагнеш ти?…

Мимоволі волхв озирнувся на Волосового ідола й побачив, що його дерев'яна фігура вже потонула у мороці (бо за розмовою імлистий вечір вже встиг змінитися темною ніччю), проте смарагдові очі сяяли особливо яскраво.

Як здалося Дрожкові – з прихованою надією…

В оселі Перунового служителя Лютня зібралися шестеро гостів: Чудин – Хорсів волхв, Дажбогів служитель Вишата, Стрибогів Торчин, Сварогів Корята, Сімарглів Нажир. І звісно ж, Волосів Дрожко, який просто посеред глухої ночі сповістив решту божих охоронців, що має до них дуже-дуже важливу невідкладну розмову.

– Ну, то про що ти хотів говорити з нами? – суворо спитав господар оселі. На подібний тон він мав повне й беззаперечне право, як служитель найголовнішого руського божества.

– Учора вдень із північних новгородських земель від тамтешнього князя Рюрика до нас припливли дві лодії з варязькими гостями… – почав Дрожко, та Лютень різко обірвав його:

– Це відомо вже не тільки на Княжому дворі, а й на всьому Подолі. Невже ти думаєш, що невідомо нам?…

– Ні, не думаю.

– Навіщо тоді було збирати нас просто посеред ночі?!

– Щоб поговорити з варязькими гостями. Якщо дозволите, я їх покличу.

– Нічого не второпаю! – щосили трусонув головою Вишата, який, здається, ще не зовсім прокинувся від сну.

– Зараз усе зрозумієте, тільки дозвольте покликати цих людей…

– Що ж, веди їх сюди, – поблажливо зітхнув Лютень. Коли Волосів служитель вийшов назовні, Нажир запитав обережно:

– Хтось із вас бодай щось?… Чи я один…

– Сподіваюсь, Дрожко все зараз же, негайно роз'яснить, бо інакше навіщо було… – філософічно мовив Корята, ледь стримуючи позіхання.

– Тихіше, вони йдуть!

Волхви негайно замовкли і повернулися до входу. Майже одразу по тому в дверях з'явилися троє варязьких гостей, з-за їхніх спин виринув Дрожко і мовив голосом, в якому пробивалися незрозумілі радісні нотки:

– Ну що ж, знайомтеся: це Алберт Валссунґ, він у варягів головний. Себто, майже головний, є ще найголовніший, але не тут…

При цьому кивнув на бородатого гостя, одяг якого, на відміну від інших, доповнював доволі потріпаний у мандрах плащ. Варяги незворушно завмерли неподалік входу, волхви уважно приглядалися до прибульців. Щоб якось розрядити ненавмисну паузу, Дрожко продовжив пояснення:

– Алберт Валссунґ дуже погано розмовляє по-нашому. Але інші гості допоможуть нам порозумітися.

– Порозумітися на чому? – одразу спробував уточнити Лютень.