Array Сборник - Історія України очима письменників

Він кивнув на середніх розмірів вівтар у формі рівностороннього кам'яного хреста, посеред якого горів невгасимий священний вогонь, а біля віддаленого кінця височів ідол Волоса – великий, суворий, зі смарагдовими очима, з білявою бородою, вусами і кошлатими бровами зі справжнього кінського волосу та з довжелезним пастушачим посохом у правій руці.

– Ми не худобу веземо до ромеїв продавати, ми торгуємо одягом, коштовностями і зовсім трохи зброєю, – заперечив третій гість.

– Не має значення, чим саме ви торгуєте, – знизав плечима волхв, – тим паче, що кушніри шиють теплий зимовий одяг саме зі шкури худоби… Втім, якщо хочете, можете піти до святилища Дажбога.

– А Дажбог ваш?…

– Дажбог – це сонце і статок. І заступник усієї нашої землі.

– Усієї вашої землі?…

Варяги обмінялися напруженими поглядами, тоді їхній ватажок (хоч як важко було йому розмовляти чужою мовою) заперечив:

– Ні Дажбог, не хотіть Дажбог, давай твой Волос.

Дрожко кивнув, знов не втримавшись від самовдоволеної посмішки.

– Тільки хоча твій Волос і є заступником усіх скотарів і торговців, тим не менш, це не наш бог, – цілком справедливо зауважив третій гість. – Отже, ми лише заплатимо за жертву, але не станемо її приносити.

– Ти приносить жертва, – носій плаща доволі безцеремонно тицьнув пальцем у груди волхву. – Ти сам, без ми. Ні?…

– Як забажаєте, так і вчиню, – кивнув Дрожко. – Можу й сам принести жертву Волосові, одразу як ви полишите капище.

Третій гість кивнув і передав божому служникові невеличкий шкіряний мішечок. Там лежало щось тверде – мабуть, кілька монет і, здається, два чи три персні.

– Нехай Волос благословить ваш шлях, зробить його легким, а справи ваші вигідними.

Волхв хотів відійти у віддалену затемнену частину святилища, щоб сховати пожертви варязьких гостей, проте носій плаща зупинив його:

– Ні-ні, дравід, ти не йти. Ми ще хотіть говоріть ти. Важливо говоріть.

Дрожко здивовано озирнувся:

– Чого ще вам треба, варяги? Пожертву ви оплатили… Може, якісь амулети або?…

– Йдеться про інше, – мовив другий гість. – Коли саме у вас почали віддавати найбільшу шану ромейському богові? І як при цьому почуваєтесь ви – дравіди, які служать іншим богам?

– Навіщо тобі це знати? – проскреготав Дрожко таким голосом, щоб безцеремонний варяг одразу зрозумів усю недоречність свого запитання.

– Не ображайся, дравіде! Ми купці, ми багато різних земель об'їздили і скрізь спостерігали одне й те саме: варто було в якомусь місті завестися цій пошесті – ромейському божкові, прибитому за руки й ноги до схрещених дощок, як решта богів зазнавала принижень і навіть гонінь, нечуваних для вільного світу.

– Тому й запитуємо тебе, коли це ромейське лихо спіткало Київ-місто. Бо нам цікаво вислуховувати людські розповіді, – додав третій гість.

– Цікаво, цікаво, – енергійно закивав носій плаща. – Говори, говори, дравід!

– Та вже третє десятиліття пішло відтоді, як князь наш Осколд перейняв кляту віру грецьку. [24] [xxiv] На русі греками називали ромеїв-візантійців.

Сказавши це, волхв кинув короткий погляд на гостей з-під мимоволі наморщених брів, щоб перевірити, чи не глузують прибульці. Втім, здавалося, вони цілком щирі у своїй допитливості…

– А як таке сталося, дравіде?

– Пішов наш князь війною на греків, обложив добірним військом Царгород – їхнє найбільше місто. Не знаю, що там сталося…

– Чому не знаєш?

– Бо я тут лишався. Моє діло – волхвувати, а не у походи з княжою дружиною ходити.

– Гаразд, дравіде, ми зрозуміли. А що ж далі сталося?

– Коли добірне Осколдове військо оточило Царгород, грецького володаря вдома не було. Він примчав до обложеного міста лише згодом і почав умовляти князя нашого Осколда, щоб той відвів військо додому. Заприсягнувся, що жоден грек ніколи більше не зачепить жодного нашого гостя… Я забув сказати, що наш князь привів під стіни Царгорода триста шістдесят лодій з вошами саме тому, що греки дозволяли собі час від часу утискати, ба навіть грабувати гостей з руських земель. Осколд не схотів терпіти такої неповаги і…

– Я понять, – кивнув носій плаща.

– Ми здогадалися, що без вагомої причини склавини на Константинополь не нападали б, – підтвердив другий варяг. – Але як щодо ромейського божка?…

– Медоточивими речами володар імперії приспав пильність князя Осколда, відкупився великими грішми і безліччю товарів, якими наші воїни навантажили лодії. А на додачу до всього запропонував прийняти віру грецьку – віру в того самого божка, якого прибито до схрещених дощок.