Валентин Чемерис - Олена – вершниця зі списом

За свідченнями О. Бичкова у книзі «Московія», 2006 р., Василій III дав Соломонії розлучення і заслав її в монастир. «Кажуть, Соломонія, як могла, противилась, сльози лила і зачерствілого серцем супруга благала, але в черниці її все одно постригли в кінці 1526 року в Рождественському московському монастирі – у тому самому, у якому всього кілька років тому вона освячувала головний собор. Поводилась Соломонія під час «роспусной» процедури, за словами літописця, нескромно: чернече вбрання на землю кидала і ногами його топтала. Від того, за свідченням історика Д. Мордовцева, присутньому на церемонії боярину Івану Шигоні навіть довелося «уперіщити її палицею».

І це була платня за двадцять років найвірнішої любові до князя Василія, що її сам князь Василій називав ліпотою (а княгиню – Ладою своєю…).

Ладо або Лада – божество світла, краси, миру, радощів, любові, веселощів, згоди та всякого гаразду. Їй жертвували ті, хто укладав шлюб, славили в піснях її ім’я, жінки та їхні донечки на луках, взявшись за руки, танцювали і співали: «Ладо, Ладо, ди-ди-Ладо, ти великий Ладо, ти наш любий Ладо, ти завжди з нами, а ми завжди з тобою…»

І князь Василій, коли ще не затівав розлучення з Соломонією, а терпляче чекав од неї дитини, теж, бувало, співав їй, як вони сиділи на ґаночку терема: «Ладо-Ладо, ди-ди-Ладо ти моє…»

І пригортав до грудей кохану Соломонію…

Іноді, наче ті молодята, наспівували вони – сидячи одне перед одним, поклавши руки одне одному на плечі, – давню пісню Русі про «грішну» любов, що за неї (за недозволену любов) молодих закоханих було покарано лютою смертю. А вони ж були такі щасливі (це був їхній найбільший «гріх») і так вірно любили одне одного…

І Соломонія наспівувала своєму коханому:

О, які то були обійми рвучкі, які гарячі поцілунки князя Василія та Лади його, княгині Соломонії! І здавалось, що немає у світі такої сили, яка б їх могла розлучити…

Хай що він робив, хоч де бував (і в походах теж), але згадував княгиню Соломонію щоденно й по кілька разів на божий день, так і лунав її милий голосок у всьому його єстві, а найперше – у серці та душі.

Дочекавшись ніченьки, підхоплював її, ласкаву й покірну, що так і тулилась до нього, ніс до полатей, вони обіймалися, цілувалися – аж Василій молодів і від щастя хмелів і казав, бувало:

– І не відаю, де я ниньки – у Кремлі чи в раю-едемі…

– А мені з тобою, Ладо моє, повсюди рай, – лащилася Соломонія.

– Господь наш зело мудрий, – вголос міркував Василій, лежачи з Соломонією та поклавши голову їй на груди. – Сотворив Адама і побачив, що він самотній, тож і в раю йому маркітно і чогось не вистачає… Пригадуєш, Ладо моє, Святе Письмо: і сказав Господь Бог: «Недобре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього». І створив Господь з Адамового ребра йому жону, і промовив Адам: «Оце тепер вона – кістка від костей моїх і тіло від тіла мого… Покине чоловік батька свого та матір свою, та й пристане до жінки своєї – і стануть вони одним тілом».

– Чуєш, Соломоніє? – по хвилі питав. – І ми з тобою – одне тіло, як казав Адам.

Соломонія Сабурова не вдалася писаною красунею, але щось у ній, попри все, було таке звабне й навіть чарівне…

Та дні змінювалися днями, тижні – тижнями, місяці – місяцями, роки – роками, а оте обіцяне Соломонією «ось-ось», не раз нею проголошене, чомусь не наставало, і спадкоємець Іван IV Васильович так і не з’являвся в Кремлі…

Наче наврочено їй було злими чи заздрісними людьми, чи якоюсь нечистю наслано… Соломонія потай вже й побоюватися почала мужа свого – чого доброго, ще Василій може її покинути… У Святому Письмі – якось чула від дяка, – буцімто велено зрубувати безплідну смоківницю, бо який же рай без плодів солодких?…

Про себе затято вирішила: хай зрубують якусь там безплідну смоківницю, а вона себе на поталу не дасть. Не на ту натрапили! Не попустить, бо – невинна. Та й князь Василій… Охолов уже до неї як до жони, про любов і забув, от вона й не може од нього понести. Бо як же без любові зачати дитинча?… Без охоти й без жаги… Так їй московська ворожка із Заряддя, коли вона до неї по пораду звернулася, пояснила. Збайдужів до тебе, каже, князь, охолов, тож його треба приворожити… Як? От я тобі чар-зілля дам, од якого потяг до жінки в мужа з’являється. Ще й розтопленого воску в чар-зілля крапну. Як сяде він обідати, наллєш йому чару вина заморського, а в ту чару (тільки щоб ніхто не бачив!) і накрапаєш чар-зілля. Те, що має чаклунську силу, що чоловіків до молодиць приворожує… От князь за обідом хильне привороту, а ввечері… Неодмінно вона в ту ніч понесе. Князь звідтоді любитиме, як молодий молоду… Тільки, як буде йому в чару приворот крапати, має заклинання прошепотіти… «Щоб тебе за мною так пекло, як пече вогонь цей віск. Щоб твоє серце за мною так топилось, як топиться в чар-зіллі цей віск, і щоб ти мене тоді покинув, коли сто літ відлюбиш… Щоб ти про мене і вдень, і вночі думав, і щоб ти до мене і вдень, і вночі линув і любив мене любов’ю палкою та гарячою, од якої діти народжуються…»