Валентин Чемерис - Олена – вершниця зі списом

– Так усі кажуть… – розгубилася Соломонія. – І князь так рече…

Ось тут ворожка й нараяла їй – на свою біду:

– А ти, княгине, щоб спадкоємця народити, доброго молодця підшукай… І спробуй з ним – тихцем, щоб ніхто не угледів…

Люди князя підслухали пораду ворожки, князеві про те донесли.

Василій так і спалахнув, і велів тій ворожці кліщами язика блудливого вирвати (що й було зроблено).

– А тобі, княгине, ось така моя рада-порада, – князь чи не вперше (а був же до того таким із нею ласкавим!) на Соломонію аж визвірився. – Твоїй порадниці балакучій язика вирвали, щоб не патякала, чого не слід. А тобі, княгине, як будеш такі поради слухати, велю вуха зуздром вирвати. Бо не те слухаєш, Соломоніє Сабурова…

– Тебе лиш слухати одного буду, володарю мій…

І княгиня вперше за роки спільного життя з князем з острахом на нього глянула, впала перед ним на коліна, прощення просила. Присягалася більше не слухати тих бісівок.

– Гаразд, – князь охолов. – Вдруге тебе прощаю. А втретє, як будеш отаке слухати, голови можеш позбутися!

Соломонія знала: це не пуста погроза, слова свого великий князь завжди дотримувався… Та ось лихо, і ненавидіти теж умів. Сьогодні янгол, а завтра – біс. А ти, Соломоніє, крутись, щоб і янголу догодити, і бісові теж.

В останні роки Соломонія раптом почала захоплюватися ляльками, виготовляла їх, бавилася ними – в дитинстві так ними не захоплювалася. Щось вирізала – голову, тулуб, ручки-ніжки, – зшивала дві половинки, наповнювала те ганчір’ям, і в неї виходили якісь маленькі ганчір’яні дітки. Соломонія їм очки-ротики малювала, вбирала лялечку в сорочечку, що її сама ж викроїла, пошила й вишила і називала таку ляльку своїм «синком». І часто колисала ляльку, як малу дитину, і наспівувала їй, аби «дитятко» спало й не коверзувало…

Чого тільки не робили князь і княгиня, щоб Господь дарував їм дитятко… Передавали дарунки церквам і монастирям, їздили до знаменитих святих на поклоніння, роздавали милостиню вбогим, милували закоренілих злочинців – нічого не виходило. Тоді вони чи не у відчаї звернулися до чародіїв і чаклунів та були готові заради появи спадкоємця поклонитися кому завгодно – не тільки Богу, а й чортам-бісам і дияволам. Зрештою, прийшла до Кремля в царські палати знаменита на всю Русь ворожка Степанида Рязанка, подивилася на царицю і коротко, але значуще, мовила, як вирок винесла: «Дітям не бувати!..»

А Соломонія ганчір’яні ляльки гойдає та знай своє наспівує: «А-а, люлі, люлі, люлі…»

Це князя Василія спершу насторожувало, а потім і дратувало. І він почав уникати княгині із ганчір’яною лялькою, що її вона видавала за свого синочка.

Зрештою князь махнув рукою на жону: хай тішиться ганчір’яними ляльками, все одно з неї користі ніякої, тож доведеться таки розлучитися та вдруге женитись. Але вже на такій, що неодмінно народить йому сина. Вирішивши так, князь уже більше не вагався: із Соломонією йому більше не жити, доведеться її в монастир відправити, а собі підібрати любоньку молоду та гарну, здатну народжувати дітей.

Василій III і звернувся до святих отців по дозвіл на розлучення з княгинею, жоною своєю законною перед Богом і людьми. І перед Руссю теж. А заразом прохав святих отців дозволити йому другий шлюб узяти з іншою жінкою. Але розуміння він знайшов лише в митрополита Данила. Інші первосвященики, зокрема й запрошений з Ліонського монастиря учений монах Максим Грек, виступили з осудом великого князя за гріховний намір. (Виходило так, що вони мимовільно стали на сторону його брата Юрія Івановича, який уже давно зазіхав на великокняжий престол.) Василій III разом із митрополитом Данилом і за допомогою світського й духовного судів почав позбуватися противників другого княжого шлюбу: Максима Грека засудили до ув’язнення у Волоколамський монастир, інших теж порозсилали у глухі краї.

І лише тоді великий князь отримав від митрополита Данила благословення на розлучення та на новий шлюб. Пострижена в монахині під ім’ям Софії, Соломонія Сабурова, п’ять років провела у засланні в Каргополі, а вже потім її перевели в Суздаль, у Покровський монастир. Буцімто там вона в один час із новою жоною Василія III, княгинею Оленою, і завагітніла (від кого? Не від Духа ж Святого?). І, як стверджували самі монахи, народила царського сина.

Василій не йняв віри почутому: як народила, вона ж безплідна?! Все життя була такою і є. І буде такою до скону. Не дано їй виконати Божу заповідь: плодітесь і розмножуйтесь. За те й позбувся її, і в монастир вона йшла від нього без плоду в череві своєму, а це – нате вам! – буцімто народила. Чи не від Ілька Муромця? Або від якогось там іншого богатиря? Не інакше, як Соломонія щось затіває проти нього.