Валентин Чемерис - Олена – вершниця зі списом

Але – не судилося. Як вона у княжу чару з вином крапала приворот-зілля з воском, її варта і вхопила за руку. «А що це ти, лиха личино, чиниш? Князя нашого хочеш отруїти?»

Клялася вона й божилася, що лише хотіла приворожити до себе князя, бо охолов він до неї. А вбивати вона його не хотіла. Нащо він їй мертвий? Він їй живий потрібен, щоб дітки од нього були… Схопила ту чару з вином і приворот-зіллям та нахильці й випила… Бачите, кричить, жива-живісінька! Яка ж це трутизна?… Слава богу, Василій у доброму гуморі тоді був, засміявся і велів варті відпустити Соломонію. А Соломонії заборонив приворотом його напувати, бо він і Соломонії, і ворожці, яка це нараяла, велить язик вирвати…

І не було такої молитви, у якій Соломонія не просила би сили небесні послати їй благодать, аби й вона з мужем своїм Василієм могла виконувати Божу заповідь: плодитися й розмножуватися… І молиться, і чекає благодаті, а роки йдуть і йдуть, вже стільки літ збігло, як вона за Василія вийшла, а діток нема й нема. Вже двадцяте літечко збігає… Як за водою Москви-ріки… Гай-гай, коли ж то вони побралися? Молоді й радісні, сповнені чекання, що ось-ось і їм Господь пошле діток…

Невже Божа благодать оминає їхні палати у Кремлі?

За які такі гріхи? Чому одним можна плодитися й розмножуватися, як і заповів Господь, а їм, виходить, зась?

І Соломонія знов падає на коліна перед образами… І починає молитися, благати сили небесні послати їй довгожданих діточок…

Під кінець свого двадцятирічного сімейного життя Василій вже сумніватися почав. У вірності Соломонії: чого це вона вперто не народжує йому спадкоємця? Божа настанова всіх стосується. І Соломонії теж. То чому вона не виконує Божої заповіді? А може, вона заодно з тими боярами та удільними князьками, які тільки й прагнуть вирватися з-під руки великого князя московського, шкодять йому та його великому князівству. То він їх усіх – до нігтя! І за Соломонію візьметься – скільки мала часу – двадцять годочків! – а так і не звеселила його спадкоємцем.

Одного разу, втративши терпець, князь навіть за грудки хапав княгиню:

– Га?… – тряс її. – Знущатися з мене надумала, га? За носа мене, великого князя, водиш! Хочеш, аби рід мій на Москві урвався? Дак я швидко з тобою упораюсь, Соломоніє Сабурова! Тільки загуркотиш у монастир! І слід за тобою западе. Досить! Наждався вже! Або ти народжуєш мені спадкоємця, Соломоніє Сабурова, або я… Я його сам народжу! Але з іншою – второпала? Ти мені більше не жона, а Москві більше не велика княгиня!

Грюкнув посохом і зник із спочивальні.

Соломонія вже й не плакала – не було сліз. Мабуть, виплакала їх за двадцять років бездітного життя.

А якось серед ночі княгиня-жона ґвалт несусвітній зчинила.

– Татари!!. Татари!!! – несамовито кричала, зриваючись на вереск.

Василій схопився, як очманілий, затряс головою – пізно ліг, тож ніяк не міг від сну отямитись.

– Що?… Га???

Шаснув рукою під подушку, де в нього на всяк випадок лежав чималий широколезий ніж із кістяною колодочкою, князь його незмінно тримав під подушкою (а раптом?), якого боялася княгиня, називаючи той різак «ножакою», а схопивши того «ножаку», князь сюди й туди поводив широко вирячив очі:

– Що?… Га? Які… т-татари?

– Татари! Татари! – як оглашенна, кричала Соломонія. – Викрали мого сина і зникли! Вели спорядити погоню, щоб повернути сина! Бо вони його в Крим завезуть!

– Якого… сина? – князь ще якусь мить тяжко, з шумом дихав, нарешті отямився від сну. – Якого сина? – поспитав уже спокійніше. – Як татари могли викрасти сина? Ти ж його ще не народила?… Спи. То тобі уві сні приверзлося…

І захропів.

А він хропе і горя йому мало!

Видовисько, як татари викрадають її синочка, було таким ясним і вражаючим, що затермосила за плече князя.

– Василію, годі-бо спати. Татари нашого синочка викрали. Та проснися ж! Хіба ти не чуєш тупіт копит їхніх коней? Вони Москву захопили, у Кремль проникли, проснися ж! Будемо спасати нашого синочка…

Вона зайшлася плачем і забилася, як у бісівському насланні.

Почали на прохання великої княгині звозити до Москви, у Кремль різних ворожок, з якими Соломонія шушукалася та прохала у них ради-поради, як їй, нарешті, ощасливити князя спадкоємцем. Он князь на неї вже косо позирає… То чи немає у вас, чаклунки-ворожки, баби-знахарки, зілля такого, щоб вона нарешті завагітніла?

– А ти впевнена в цьому, княгине? – озирнувшись, питає стиха ворожка. – Що ти безплідна, га?