Валентин Чемерис - Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці – аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.

Найулюбленішою казкою Тимоша ще за його малолітства була казка «Телесик», що її часто йому розказувала матінка і яку він напам’ять вивчив.

На все життя Тиміш запам’ятав тихий, лагідний і ласкавий неньчин голос.

І сам бувало дітям – як дорослим став, – розказував:

От виріс Телесик і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього. Якось він і каже:

– Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє веселочко: буду я рибку ловити та вас годувати!

От дід зробив золотий човник і срібнеє веселечко, спустили на річку – він і поїхав. Їздить Телесик по річці, ловить рибку та годує діда й бабу… А мати йому їсти носить. Та й каже:

– Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі.

Тут мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:

Телесик почув:

– Ближче, ближче, човнику, до бережка, – це ж моя матінка снідати мені принесла…

А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати товстим голосом:

А він чує, що не матінки голос, і каже:

– Пливи, пливи, човнику, далі!..

А коли ненька його гукала, то, впізнавши її голос, Телесик до берега приплив, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човника і поплив знову.

От змія бачить, що нічого не вдіє, надто в неї товстий голос, то пішла до коваля:

– Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!

Коваль і скував. Змія пішла до берега і стала Телесика кликати, а він подумав, що то мати його гукає. Приплив до берега, змія його ухопила з човна та й принесла до своєї хатки.

– Зміючко Олено, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу та будемо гуляти.

Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається, а тоді й каже:

– Сідай, Телесику, на лопатку!

– Але ж я не знаю, як сідати, – і руку на лопату поклав.

– Так? – питає?

– Та ні ж бо, ні! Сідай зовсім!

Він поклав голову:

– Отак, може?

– Ні-бо, сідай увесь!

– А як же? Хіба так? – та й поклав ногу.

– Та ні-бо, сідай увесь!

– Ну так покажи ж, – каже Телесик, – бо я не знаю, як.

Вона й почала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, заліз на превисоченного явора біля двору та й сидить.

От змія прилітає з гостями.

– Зміючко Олено, відчини!

Не чуть.

– Зміючко Оленко, відчини!

Не озивається.

– От вража Оленка – вже десь повіялась!

От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла печеню та й їдять, – думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили на двір та й качаються на траві.

– Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!

А Телесик із явора:

– Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!

От вони й угледіли Телесика на яворі і все збагнули, кинулись до явора та й давай його гризти…

Коли це летять гуси, Телесик їх і просить:

…Із серденьком, що тріпотіло й завмирало, слухав маленький Тиміш мамину казку про кмітливого і небоязкого Телесика – ненавидячи зміючку Оленку та радіючи, як Телесик її перехитрив…

Гусеня, що відбилося від своїх, тоді врятувало Телесика, взявши його на крилята свої. І понесло – як явір уже тріщав і хилитався, так зміюки його завзято гризли, – до батенька…

Пригадуючи казку свого дитинства, Тиміш і звав злу мачуху зміючкою Оленкою і мав від того якусь не дитячу втіху.

Звав, звісно, по-хлоп’ячому, наче ображений малюк, який ніяк не міг забути завданої йому ще в дитинстві кривди, звав мачуху зміючкою Оленкою навіть і тоді, коли вже виріс і заматерів у доброго козака; звав, бо все не міг позбутися образи, завданої йому мачухою. І йому завданої, і батькові його, який теж – щоправда, потай – страждав від того, що кохана Олена Прекрасна таке з ним вчинила.

Зрадивши гетьмана, мачуха зрадила водночас і сина його Тимоша. І за це вона мала бути покараною – зрада не прощається. Тим паче, зміючці Оленці. І Тиміш без жалю й співчуття виніс їй крутий вирок.