Валентин Чемерис - Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

А старому гетьману ще довго-довго іноді вчувалось, як Олена Прекрасна-Прегарна йому наспівує:

І тоді гетьман відчував на сухих пошерхлих губах, на язиці такий солодкий-солодкий смак кислючих цитрин, подарованих йому патріархом Паїсієм, коли він вінчав його з Оленою Прекрасною…

Але вряди-годи згадував – мимовільно, бо згадувати, аби не ятрити душу, не хотів, – як син Тиміш величав його другу жону, що була Оленою Прекрасною:

– Зміючка Оленка…

А раптом… раптом вона і справді була такою – зміючкою Оленкою? Тільки хотіла не Телесика з казки знищити-погубити, а його, гетьмана Козацької України, який так її кохав… так кохав…

І тоді, як згадував, солодкий смак кислючих цитрин ставав у його душі нестерпно гірким, і він до кінця свого життя так і не зміг позбутися тієї гіркоти, що нею обдарувала його Олена Прекрасна.

Вона ж – зміючка Олена…

І Тимошу недобру долю, мабуть, теж навіщувала вона, зміючка Олена.

Коли її вже голу садовили на коня і в’язали їй за спиною руки (дивно, але тієї миті в душі гетьманича навіть ворухнувся якийсь жаль до мачухи, що його він поспішив хутчій стлумити в собі, як гаддя яке – він був дещо жорсткуватим і сентиментів не терпів), так ось тоді вона якось чи не насмішкувато глянула на спадкоємця її чоловіка і раптом проказала, як проспівала:

– Бувай, гетьманичу! До скорої зустрічі!

– Але ж ти йдеш на той світ, – здивувався Тиміш.

– Тому й кажу тобі: до скорої зустрічі!

І – як у воду, бісівка, подивилася. Чи, може, й наврочила йому таку долю із помсти – відьми, вони на все здатні.

– А в цьому світі, – ще встигла сказати гетьманша, – за тобою ніхто не буде побиватися, крім, хіба, твого батька.

Тиміш був улюбленцем Богдана Хмельницького, старий гетьман мав на мислі передати йому свою владу і зробити сина гетьманом України. І був би Тиміш добрим гетьманом, але… Доля у нього виявилася нещасливою. У 1652 р. Богдан Хмельницький, аби зміцнити свій вплив на Молдову, оженив Тимоша з дочкою молдавського господаря В. Лупула Розандою. Але шлюб той виявився нетривалим. У Молдові спалахнула затята і кривава боротьба за владу, і в тій колотнечі господар Лупул почав програвати. Рятуючи тестя, Тиміш Хмельницький двічі ходив у Молдову йому на допомогу з козацькими полками. У вересні 1653 р. під час другого походу Тиміш в одній із сутичок біля Сугави був смертельно поранений і помер на руках у товаришів. І сталося це невдовзі після народження в них із Розандою двох синів-близнюків…

Для Богдана Хмельницького це була тяжка трагедія: адже він утратив не просто сина, а майбутнього гетьмана України…

Тимоша поховають із військовими почестями в Суботові, у Михайлівському соборі, у присутності патріарха Антіохійського.

Як пройнялося болем Богданове серце на похоронах улюбленого сина, на якого він мав такі надії, то й не відпустило до кінця його життя. І помираючи, Богдан жалкуватиме гірко… Ні, не тому, що помирає – із цим він уже тоді змирився, – а тому, що втратив такого сина, надію свою і надію України.

Горе своє гамував у серці, зовні залишаючись мовби безжурним. Як завжди, в побуті відзначався невибагливістю і скромністю. Як і в етикеті. Венеційський посол Альберто Віміна згадував про свою зустріч з гетьманом:

«Усім, хто входить до його кімнати, він тисне руку і всіх запрошує сідати, коли вони козаки. У цій кімнаті немає ніякої розкоші, стіни позбавлені всяких прикрас, за винятком місць для сидіння. У кімнаті стоять тільки грубі дерев’яні лави, вкриті шкіряними подушками… Дамаський килим простягається перед невеликим ліжком гетьмана, в головах його висять лук і шабля – єдина зброя, яку він звичайно носить…»

А серце його, як зайнялося болем, наче огнем пекучим, за Тимошем, так і не вгамовувалося.

«Мабуть, така моя доля, – приречено казав сам собі. – А долю свою навіть на коні, навіть такому могутньому, як у інього, не обскачеш…»

І привів Богдан Хмельницький в дім третю і останню свою жону – удову соратника Богдана Хмельницького Ганну Золотаренко. Ганна була на двадцять років молодшою за гетьмана і не по літах розумною та владною. Вона щиро покохала гетьмана і принесла в його дім і любов, і щастя, і достаток. Зуміла завоювати повагу козацьких старшин, вміла підтримувати бесіду з іноземними гостями, і ті дивувалися розумові, такту й освіченості пані гетьманші.