Валентин Чемерис - Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Козацькі звичаї були суворими. З давніх-давен на Січі тяжко каралися такі злочини, як бійка та вбивство людини (особливо козака козаком), крадіжки чийогось та громадського добра, втрата совісті та обов’язку перед товариством, зрада товариства і справи, якій служиш, ганебна втеча з поля бою… Щоби вирішити долю гетьманші (а втім, про себе він її вже остаточно вирішив) і винести їй належну її вчинкові кару, в Суботові, щоправда, за відсутності гетьмана, спішно було зібрано Малу козацьку раду, на яку запросили окремих старшин і знатних козаків.

– Що будемо чинити, товариство, з гетьманшею за її діяння – милувати чи карати? А якщо карати, то якою карою – лютою чи…

Так почав Тиміш, який за відсутності гетьмана був за старшого в Суботові.

– Лютою, – повторив, – чи…

– Без «чи», – загули голоси. – Лютою! Тільки лютою!

Тиміш схвально кивнув, іншої відповіді від старшин і знатних козаків він і не чекав. Та винуватиця й не заслуговувала іншої. Гетьманша вчинила не одне зло, а відразу аж три злодіяння: зрадила мужа свого, гетьмана, зайнялася крадіжками з полкової каси, підбивши до цього і свого коханця, взяла участь у потаємній змові проти гетьмана – із замахом на його життя.

– А кожна така кара заслуговує смерті. А їх зібралося три. Тож і виходить, що гетьманшу треба тричі карати смертю.

І рада остаточно винесла вирок, що не підлягав переглядові: смерть!

Гетьманич схвалив її рішення.

Звістку про те, що їй винесено смертну кару, гетьманша сприйняла на диво спокійно – Тиміш од неї такої мужності не чекав. Гм… Похвально. Хоч злодіяння її не можуть бути прощені чи пом’якшені – вона залишалася все тією ж зміючкою Оленкою, як звав її Тиміш.

І хоч кару їй винесли сувору, Тиміш іще відчував до неї лють. Це було не по-козацькому – до поверженого ворога потрібна хоч якась поблажливість, тим паче до жінки, але гетьманич нічого з собою та зі своїми почуттями вдіяти не міг – так ненавидів мачуху. Щоправда, ненависть його до мачухи тоді ледь-ледь було похитнулася – злодійку вже повалено. Та ще коли він побачив, з якою відвагою вона трималася і з яким спокоєм зустріла винесений їй найвищий вирок.

– Що ж, – ні на кого не дивлячись, мовила гетьманша (власне, вона дивилась у простір, вочевидь, у вічність), – Я недарма жила і жила так, як і належить жити жінці, котра чогось із себе варта. Я кохала і була коханою. А що ще треба для жінки? Щоправда, за це доводиться розплачуватися. Але кохання варте будь-якої ціни.

– Відьма, – зашипіли козаки. – Не інакше, як клята басаврючка-бісівка! Кінчайте з нею!

Тиміш востаннє глянув на мачуху, але вже чомусь без зла і, чомусь зітхнувши, махнув рукою. Махнув відчайдушно, наче на щось тяжке зважуючись.

– Чиніть з нею так, як і належить чинити з відьмою, з клятою басаврючкою-бісівкою! Одяг відьмі тепер ні до чого, ні цноти, ні стида вона не відає. Як вони, бісівки, чинять, буває, з нами, так і ми вчинимо з ними.

Гетьманшу, відвертаючись од неї чи відводячи погляди убік, роздягли. Засуджена на те ганебне дійство навіть уваги не звернула.

– Відьма, – шепотіли козаки. – Істинна бісівка! І як вона окрутила нашого гетьмана?!

Потім те було вчинено і з її коханцем, який, вже роздягнений, гнувся та затуляв руками своє стидне місце…

І Тиміш, зважившись, глянув на голу гетьманшу – жінки у ній він тієї миті не бачив, тільки відьму. Козаки теж бачили у ній відьму, але дивувалися: роздягли її догола, але хвостика, як то має бути у відьми, в гетьманші не виявили.

– Відводить, бісівка, очі, – вирішили судді.

І тоді Тиміш вигукнув, намагаючись дивитися в очі мачухи:

– Оце тобі, зміючко Олено, і за Телесика, і за все твоє зло, заподіяне гетьману! – До козаків крикнув: – Садіть її на коня і – під зашморг!..

Гетьманшу посадили на коня.

Руки їй зв’язали за спиною, а коня підвели під в’їзну браму – була вона висока, мурована з дикого каменю, – підвели до зашморгу, що звисав. Наділи той зашморг гетьманші на її ніжну (гетьман, бувало, називав її лебединою) шийку і пустили коня вчвал.

Кінь подався, гетьманшу вирвало з сідла, і вона повисла у зашморзі під брамою… Те саме було вчинено і з її коханцем, з ключником, якому доручили полкову скарбницю, а він її обкрадав…

Закохані – голі-голісінькі – посмикались під брамою в зашморгах, посмикались і затихли.

Навіки.

Як Олена Прекрасна зі Спарти, так і Олена Прекрасна з Чигирина закінчили навдивовиж однаково, адже знехтували правічним застереженням: не сій вітер, бо пожнеш бурю…