Валентин Чемерис - Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

І гетьман віддав наказ про таємне розслідування цієї неприємної справи. (Таємне, аби раптом не кинути тінь на невинну Олену – їй він іще вірив.)

Люди гетьмана швидко провели потай розслідування і виявили…

Виявили не лише причетність ключника-скарбника й управителя до пропажі золота із скарбниці, якою він відав, а й про його інтимні зв’язки з гетьманшею. Чи, як тоді казали, адюльтер.

І про свої підозри – а де уже й факти, що стали реальністю, – вірні люди доповідали гетьману. Спершу обережно, бо гетьман і слухати про таке не бажав, – а далі, як назбирувались факти, вже й вільніше. Ще якийсь час гетьман гнівався на вивідачів – що вони вигадують, щоби Олена, кохана його, та раптом…

Охолонувши, гетьман почав своїм вивідачам вірити, бо й сам вже завбачав: Олена щось крутить – як хитра лисичка. Чи ж, бува, не наставляє йому, рогів? А він же гетьман, він у всіх на виду, його честь і гідність мають бути на висоті. Бо в нього, як і в римського цезаря – забув його ім’я – жінка має бути поза підозрою. А в палаці, в Суботові, вже шепотілися поза його спиною. І ті шепоти часом долітали до його вух, слух його ще старості не піддавався. Але він уперто не хотів вірити, що Олена, кохана його, його ж і зраджує… Аби остаточно впевнитись у цьому, треба було за гетьманшею пильно, хоч і непомітно, поспостерігати.

Ось тільки кому – йому самому не годиться цим клопотатися, та й у постійних роз’їздах він, – се діло неприємне доручити? Комусь надійному, щоби постеріг його Олену, а заодно й уберіг її. Навіть від самої спокуси гульнути в запашній гречці.

Пригадав байку – чи притчу, що її якось чув на Запоріжжі. Про змія, який на Хортиці в одній з печер жив. Він нікого не чіпав, тож козаки його і не боялися, У тій печері січовики ховали свої скарби, що їх привозили з походів, і за скарби ті були певні: в печеру, що її стереже Змій Горинич «о дванадцяти головах», ніхто із скарбошукачів не поткнеться, тож скарби в безпеці.

Всі знали, що хоч там і скарби, але ж у печері змій живе. Бувало, розказували: уночі той змій раптом як засяє, як засяє, то так і освітить Хортицю й Дніпро. Іноді він із печери вигулькував, тож печеру з козацькими скарбами всі звали Змієвою та обминали її, аби не потрапити зміюці в пащу. Козаки носили туди свої скарби, цінні речі, зброю і все було «в сохранності». Надійно ті скарби оберігав Змій «о дванадцяти головах», друг-приятель козацький. А не козаки, якби такі й з’явилися, не зважилися б і поткнутися до печери, загледівши те страховисько-страхопудло «о дванадцяти головах». Козаки його буцімто «балували» – для підняття йому настрою – оковитою. Тільки потім скаржились: «Дуже дорого нам його часто пригощати. Оковиту та зміюка любить, але ж… дванадцять голівоньок у неї. А се значить, що й дванадцять ротяк спраглих. І кожній ротяці треба оковитої – де її стільки набереш?…»

Але вже за Богдана, як він на Січі був, старі діди лише шкодували, що змій десь зник і вони такого сторожа втратили, такого сторожа…

Гетьман посміхнувся, згадуючи козацьку байку про змія на Хортиці, а іноді й думав: от би такого змія поставити стерегти Олену та її честь. Напевне, він уже вберіг би її від зради, навіть від самої спокуси стрибнути в гречку медвяну…

Тільки де ж його візьмеш, Змія? Та ще й о дванадцяти головах. Бо одноголовий навряд чи встереже Олену… І гіркота не сходила з душі гетьмана, і він мав і далі од своєї коханої отримувати і солод меду, і гіркоту жала. Тож невтомно нагадував своїм вірним людям: стережіть гетьманшу, її честь має бути незаплямованою і, як у жони цезаря, – бути поза підозрою. А старому чоловікові, хоча б і цезарю, втримати свою молодецьку жіночку-красуню від спокус, що обсідають її з усіх боків, ой як не просто. А тому вряди-годи нагадував вірним людям: оберігайте гетьманшу від спокус, що як мухи на мед до неї липнуть, оберігайте… А я такий, не люблю ділитися – посмішка під вусами, – своєю жінкою з ближнім… Як, між іншим, і булавою, і шаблею, а відтак вона у мене завжди напохваті…

І чи не вперше в словах гетьмана пролунала погроза, – Олена тоді до неї не прислухалась, – як вона потім буде каятись!..

Водночас своє таємне розслідування рівнобіжно офіційному проводив і Тиміш. І теж виявив подружню невірність мачухи, її адюльтер з молодим ключником і крадіжки з полкової скарбниці.

Мало того, Тимошу пощастило перехопити листа Даніеля Чаплинського (виявляється, нічого йому не сталося!), що його він надіслав зі сховку своїй дружині Олені. У тому листі містилася інструкція, як треба приховувати викрадені скарби гетьмана, а його самого отруїти. І тоді вони – Чаплинський та Олена – знову будуть разом…