Валентин Чемерис - Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

І так, здавалося, буде завжди, бо всі в Суботові були сліпими – так здавалося, тож ніхто і ні в чому гетьманші не запідозрить. Та й гетьман її кохає аж-аж, здається, щиро кохає. І вірить їй, тож за жарт учинити перелюб – не клопіт. Хай і далі водить своїх синків-козаків у походи, за щось там воює – це її не цікавило, а вона житиме своїм життям. А гулятиме ще довго. Доки – ха-ха! – молоденька. А молоденькою вона буде вічно. Та й будучи заміжньою за Хмельницьким, встигла побувати заміжньою ще й за Чаплинським – і нічого. Богдан їй і цей вибрик пробачив.

Отака вона щасна. То що їй може загрожувати?

Що смерть-загибель у неї вже за плечима і вже до неї приміряється, тоді про таке й подумати не могла, адже здавалася собі вічною… То інші гинуть, а її кістлява обмине. Як співають тутешні козаки: гуляй, душа, без кунтуша!..

Ключник завжди мав (посада зобов’язувала) ключі від комор панського маєтку, розпоряджався продовольчими та іншими запасами свого пана.

За це ключника Хмельницького Олена в першу чергу й запримітила – крім усього, він мав ключі й від полкової скарбниці. А вже закрутити голову такому ключнику їй, досвідченій в амурах, нічого не коштувало. І молодик, утративши розум та обережність, не лише задовольняв гетьманшу в любовних її забаганках, а ще й почав виносити зі скарбниці всілякі коштовності та передавав їх пані гетьманші. І довгий час їм це легко робилося, хоча старший гетьманів син Тиміш і насторожено бликав на мачуху, але вона була спокійна: ошукує гетьмана, ошукає й гетьманича. Спустошували вони скарбницю тоді, як гетьмана довго не було в Суботові – ходив у походи. Але, як кажуть, бере вовк, та й вовка візьмуть.

Взяли й Олену з її коханцем. І ось як те сталося.

Гетьман сильно кохав Олену. Не підозрюючи, що так, як він міцно кохає свою нову жону, так тяжко її ненавидять його сини від першої дружини. Для них вона була не лише мачухою, що її вони й не зобов’язані були любити, а мегерою, яка погубила їхню матір, звівши її зі світу цього, і зрадила батька, вийшовши заміж за його недруга Чаплинського. А той, хто єдиножди зрадив, зрадить і вдруге – істина, підтверджена досвідом людства. Та й не любила вона, молода і квітуча, старого гетьмана, просто, будучи пречудовою лицедійкою, вдавала, що ледь чи не безтямно в нього закохана.

Бачачи таке ставлення синів до мачухи, гетьман сердився і навіть намагався примусити їх любити його другу жону. Забувши, що силоміць змусити когось любити ще не таланило нікому.

Гетьман хмурився, зітхав, смикав вус, як робив це завжди, коли в нього щось виходило негаразд, та смоктав одну люльку за одною.

Олені ж було байдуже, як до неї ставляться сини її нового мужа. Вийшовши заміж за Богдана Хмельницького (що з того, що старий, але ж владика всієї України і Війська Запорізького, а це – щось), вона жила в розкоші й почувалася царицею. Мала все – дорогі шати й коштовності, і стільки мала, скільки хотіла.

Олена владарювала в гетьманських покоях всього три роки. Вбрана в найкоштовніші оксамитові сукні, що сяяли діамантами й перлами, вона з успіхом виконувала роль хазяйки, за звичаєм тих часів, набивала тютюном люльки знатним гостям, пригощала їх медом і горілкою. А частіше за все, як свідчать очевидці, пригощала із золотих кубків самого гетьмана, який ніколи не цурався зайвий раз випити. Особливо на брудершафт зі своєю чарівниченькою. Але гоноровитій та марнолюбній полячці і цього було мало. Маючи од гетьмана все і ще більше, Олена, користуючись із того, що гетьман часто бував у походах, знайшла собі любчика і почала гріти руки полковою скарбницею.

Це насторожило сина гетьмана Тимоша. Він став завбачати, що із полкової скарбниці почали щезати гроші.

Тиміш запідозрив мачуху у крадіжках. А ще він запідозрив мачуху в любовних зв’язках із ключником. Удвох вони й гріли руки полковою скарбницею – мало їм було гріховних любощів, забагли ще й грошви для солодкого життя. І так коханці знахабніли, що втратили обережність – гетьману стало відомо, що зі скарбниці пропадає золото. Гетьман ще якийсь час вагався, аж доки не виявили пропажу барилка з червоними золотими, що було найбільшою коштовністю полкової скарбниці. Але й тоді гетьман не міг нічого подумати про Олену, тож почав грішити на сина Тимоша: чи не твоя це робота? Гадав, що Тиміш, вирушаючи в похід на Литву, прихопив те барилко… Ні, ні не для себе – таке він на сина не міг подумати, Тиміш був чесним і порядним, а прихопив – без дозволу батька – на військові потреби. І швидко переконався: гетьманич тут ні при чім. Але хто цей меткий спритник?