Роман Іваничук - Край битого шляху

– Це вам тільки один приклад того, – зазначує Сарабай, – як можна навіть на сухому мовному матеріалі досліджувати соціальні явища.

Мохнацький вже не смикає борідки. Сарабай, не уникаючи його погляду, витягає з кишені складену газету.

– А ось вам, до речі, цікава стаття Кривди в останньому номері «Ради». Прочитайте. В ній є багато спільного з творами професора Мохнацького. Як бачите, наука не йде в ліс. А це вже добре.

До кінця засідання професор досидів, але він не чув нічого, заглибившись у читання Кривдиної статті.

Після цього професор мав розмову з ректором. Той говорив, що такі засідання – а зміст сьогоднішнього йому відомий – недопустимі в університеті. Праця Мохнацького ідейно сумнівна, це факт незаперечний, проте її автор, професор університету, бере в засіданні активну участь.

Мохнацький відповів прямо:

– До вашого відома, я на тому засіданні не промовив ні слова. А про свої праці дозволяю говорити, що кому хочеться. Я не жандарм, а вчений.

Дивувався сам зі свого молодечо-бойового настрою.

Повернувшись додому, гукнув збуджено:

– Юлю, Юлечко, іди-но подивися, що наш філософ утяв! Хіба я не казав?

Уголос читали статтю і відгуки про Кривду в газетах. Кожен по-своєму радів за Антона.

– Напевне, він у Львові, – зробив висновок професор. – Так я думаю. І мені треба з ним поговорити.

– Я піду до нього, татку.

– Ну, це, здається, не випадає, – відповів професор задумливо.

– Я піду до нього! – сказала Юля твердо, і тоді Мохнацький підвів очі.

– Що це з тобою? Ти вся гориш!

– Нічого, татку. Він у Львові. І я піду…

Мохнацький зрозумів усе. Побачив те, чого ніколи не припускав.

– Як, ти?!

– Так…

Антона приголомшив успіх. В хаосі думок, що нахлинули, він спіймав одну, яка, здавалось йому, поведе тією середньою дорогою боротьби – між примиренством і лівою крайністю. Бо куди подітися? Антін уже не міг бути з тими, які гризлися за своїх сеймівських послів у той час, коли по селах лютували каральні експедиції. Але йти в юрбу безробітних, які сновигали біля магістату та «Убезпечальні спулечної» [11] Установа соціального забезпечення. і час від часу піднімали вгору кулаки, – за що їх поліцаї рубали шаблями і топтали кіньми, – Антін вважав безцільним.

Що робити? Українські гімназії в Галичині майже всі позакривані, шкіл по селах немає, а коли і є, то в більшості польські; діти сілезьких селян ще з колиски вчаться говорити по-німецьки, а преса співає осанну новому «Наполеонові», розкриваючи обійми німецькому фашизмові.

А тут про Антона враз заговорили газети. Він раптом відчув у собі неймовірну силу пристрасті, гніву й силу своїх знань. Він спробує спинити те божевілля, що огорнуло верховод-політиканів, інтелігенцію. Йому здалося: якби їм відкрити очі, то вони ще встигли б повернутись із слизької стежки, що веде в провалля.

Антін стояв у нерішучості: йти до Мохнацького чи ні? Там Юля, туди йому не можна. Але там розумний вдумливий професор, єдиний можливий порадник, – і треба йти.

Надвечір вийшов з дому. Як колись перед екзаменаційним столикам, затремтів, коли з-за рогу показалася така знайома хвірточка, густо повита диким виноградом, готичний фасад професорського особняка. Тремтів від думки, що йому може відчинити двері не сам Мохнацький, а Юля або… Владек.

У кімнаті застав самого професора. Такий, як завжди, – низький, кремезний, з лисою головою, насупленими бровами і чорною борідкою. Милий, дивакуватий і розумний.

– До мене? – спитав професор похмуро і байдуже, немов Кривда прийшов до нього вперше.

– До вас, професоре. Не впізнали?

– Чому, пізнав…

Кривду вразив непривітний холодний тон Мохнацького. Чому він так? Сердиться, що не заходив, чи, може, він, Антін, небажаний гість? Чи не краще одразу ж піти, не сказавши ні слова?

Професор ледве чутно запросив сісти.

– Я до вас просити поради, пане професоре, якщо ви бажаєте мене вислухати.

– Поради? – Мохнацький підвів здивовані очі. – Просити поради?

Кривда підвівся, мнучи шапку в руках, мов хлопчина, що не знає, як сказати, чого прийшов. Професор дивився йому в очі, вичікуючи. Приглядався до передчасних зморщок на чолі юнака, до його смаглявого обличчя, дошукувався того, що могло подобатися Юлі. Справді, весь вираз обличчя говорив про впертість і наполегливість вдачі цієї людини. Так, він міг сподобатись Юлі. Професорові теж подобався цей юнак. Він готовий був усе для нього зробити, тільки не віддати дочку неспокійному, вічному шукачеві знегод. І тому, мабуть, загорівся і померк теплий блиск у зіницях Мохнацького.