Роман Іваничук - Край битого шляху

Того ж таки дня зайшов до редакції «Діла». Редактор зустрів його з удаваною ввічливістю й саркастичним гумором.

– Явився герой дня! Ха-ха! Герой у каламутному ореолі слави. Про вас пишуть газети! Я двадцять літ працюю в пресі, і ще ніхто й не гавкнув. Як це вам удалося?

Антін ледь стримував у собі шалену лють. Він вступився за людей, а ці ділки, щоб змити з себе провину, зараховують його до найреакційнішої партії москвофілів-монархістів, чіпляють йому політичний ярлик і в такий спосіб дипломатично, підло й хитро розправляються зі своїм противником. Читайте, громадяни, і бережіться його! Це не благородна людина, яка боронить покривджених, це навіть не звичайний хуліган – це представник партії! Зачиняйте перед ним двері в порядних домах, у редакціях і будь-яких організаціях взагалі. В Антона було нестримне бажання затопити редакторові кулаком у набрякле обличчя. Процідив крізь зуби:

– Ви маєте на увазі підлий виступ Вербицького?

– Навіщо говорити непристойності? – не міняв тону редактор. – Ми все ж таки інтелігентні люди. Не гарячіться. Я добре знаю, як усе було. Вірніше, здогадуюся. Ви повелися по-лицарськи, вліпивши Вербицькому в лице. Ніхто не заперечує, що він – хам, а ви – чесна людина. Все зрозуміло. Тільки знайте, що політика, з якою й ви вже встигли зв’язатися (маю на увазі вашу роботу в УНДО, а не мордобій), має свої закони. Вербицький і його товариші зробили дурницю. Але вони офіційні особи. За це могло перепасти нам усім. У нас багато противників. «Українська партія праці» перша схопилася б за цей факт і гризла б нас до скону. Та нагодились ви. На щастя Вербицького й на ваше нещастя, ви вдарили його. Отже, свій поличник окупив він з процентом: крім уникнення всяких небажаних розмов, він одержав ще гонорар за статтю. Ви зрозуміли що-небудь?

– Я все зрозумів, добродію. А на статтю я напишу спростування. І майте на увазі, це не буде приємним ні Вербицькому, ні тим, хто його підтримує.

– Не будьте наївні, пане Кривда, – вів далі тим же масним тоном редактор. – Вашої статті тепер ніхто не надрукує. Програв той, хто спізнився. Вам треба трохи принишкнути, а потім, потім усе забудеться і…

– Як з моєю статтею? – змінив Антін тему розмови.

– Ах, правда, ваша стаття! Ви – новатор, прийміть мій комплімент. Допис дуже оригінальний. Знаєте, зробити таку екскурсію від Сілезії до Львова в одній статті не кожний зміг би. Тільки, дозвольте спитати, яке ви маєте відношення до політичних партій, тобто від чийого імені ви говорите? Я знаю, ви ще не були членом УНДО, лиш симпатизували.

– На щастя, так. Це симпатизування було найдурнішим періодом у моєму житті. Ні до яких партій не належу і ні від чийого імені не виступаю.

– Ага. Безпартійна одиниця, виходить. А може, нову думаєте створити, і ця стаття стала б, так би мовити, її програмою, так? Чи можна довідатись, як ви назвете цю нову партію?

– Я ігнорую ваш тон, добродію. Гадаю, що нема потреби творити нових партій, їх і так забагато.

– Гм… Та це ваша справа… Але тон статті надто абстрактний, розумієте, нема, так би мовити, політичної конкретності. Такий тон наштовхує нас на думку, що ви хочете або блиснути своєю вченістю і зробити тим самим ефект, або завоювати газетну популярність для… тільки прошу не образитися… для заробітку…

Хвиля крові вдарила в обличчя Антонові. Саме те, в чому він сам собі не смів признатися, кинули йому тепер у вічі. Втрата єдиного заробітку в міщанки на вулиці Чарнецького… Вчора приходили по плату за світло… Маційова мовчки жде грошей за квартиру, їсти нема чого. Старе пальто, а зима на носі… Так, думка про заробіток була.

Редактор з-під окулярів придивився до його вбогої одежі.

Образа стрясла всім тілом Кривди, але, опанувавши себе, він відповів твердо:

– Так, для заробітку.

Тоді редактор дугою піднявся з-за столика і вже без солодкавості в голосі сказав уїдливо:

– Коли так… то я радив би вам піти на біржу праці.

Антін ступив крок до редакторського стола. Редактор, збентежений лютим поглядом співрозмовника, сів у фотелі й механічно почав гортати папери.

– Так, – почув він крижаний, сповнений ненависті голос. – Так. На біржу праці. Тільки не на біржу совісті і душ! Віддайте мій рукопис.

Редактор мовчки, не підводячи очей, подав Антонові складені вдвоє аркуші паперу і лише тоді глянув перед себе, коли з грюкотом зачинилися двері.

Антін зайшов на пошту, вклав статтю в конверт і без усякої надії відіслав її на адресу тижневика «Рада», органу Української партії праці. Не хотів її нести додому. Змучений і розчарований, поплентався на Руську. В кишені дзенькало два мідяки. Нагадували про завтрашній день.