Роман Іваничук - Край битого шляху

Владек почав приходити до Юлі щодня. Він брав її за руку й говорив про свої почуття. Юля немов не чула його палких освідчень. Аж одного разу, покликаючись на батькову згоду, Владек запропонував їй вийти за нього заміж.

«Батько погодився? А вона що, батькова власність, річ, про яку можна домовлятися й торгуватись?»

Схопилася. Наїжена і гнівна, з огидою дивилась на Владека.

– Ідіть… Ідіть! І не приходьте більше!..

Кузьмінський повертався розбитий, пригнічений. Ішов бічними вуличками, щоб не зустріти нікого із знайомих.

Юля стала мовчазною й дратівливою. Це привернуло увагу професора. Ніжна і навіть насмішлива в розмові з батьком, сповнена романтики і фантастичних мрій, співуча, по-ніжному дбайлива й закохана у квіти й музику – таку любив і такою Мохнацький звик бачити свою дочку.

Від якогось часу Юля почала замикатись у своїй кімнаті, і професорові не раз доводилося довго просити, щоб вона відчинила двері чи відізвалась.

– Чим ти займаєшся? – питав суворо.

Здебільшого мовчала, мовчки показувала на музичну літературу або коротко відповідала, що готується з теорії.

Це турбувало Мохнацького. З кімнати Юлі часто долинали не монотонні звуки складних гам, а якісь невідомі мелодії або улюблена материна пісня «Пасла Касєнька круфкі двє…», а деколи її власні імпровізації – тужливі, уривчасті, як схлипування.

Професор вирішив поговорити з дочкою. Почав з докорів. Перед ним стояла вона, Юля, але холодний блиск її чорних очей і виструнчена, незалежна поза робили її далекою, майже чужою.

– Я хочу з тобою поговорити, доню, – сказав, як міг, лагідно.

– А я не хочу говорити, татку, – відповіла жорстко, не дивлячись йому в очі.

– Як ти смієш так відповідати? – сторопів професор.

– Татку, я прошу тільки одного: не стеж за мною, не перевіряй, чи я дома. Я цього не хочу.

– Але ж я твій батько! Як ти можеш розмовляти зі мною таким тоном? Якби жила мамуся… Хіба я не відповідаю за кожний твій крок?

Юлині губи склалися в глузливу гримасу.

– Я вже сама можу відповісти за свої вчинки. Ти забуваєш, татку, що я доросла.

Професор глянув на дочку, ніби побачив її вперше. І справді… Коли це все сталося? Адже ще недавно бігала по кімнатах галасуючи, заважала йому працювати, просила розповісти щось цікаве. Тепер стояла перед ним вродлива дівчина, доросла і чужа.

– Але чому? Що сталося? – розгублено, здавленим від болю голосом спитав професор ледве чутно.

Цей тон розтопив затаєну образу в серці дівчини. Різко, але вже без льоду в голосі спитала:

– Ти давав Владекові згоду на одруження зі мною?

Старий хитнувся, як від пострілу над вухом.

– Яке ти мав право говорити від мого імені? – пролунав ще один постріл.

– Але ж, доню! Я не казав йому нічого! Я не давав ніякої згоди! Це смішно навіть… – професор безпорадно оглядався, немов шукав підтримки, але нічого не було, а за вікном тільки шумів вітер і стукотіли у шибку краплини дощу…

– Послухай мене… Тільки сядь біля мене, як колись… біля свого татка. Я не можу так… не можу. – Він схилив на руки голову й зітхнув. – Хіба я міг знати, що він такий негідник?

Серце Юлине стислося від жалю. Вона припала до батькових колін, даючи сльозам волю.

Мохнацький розповідав про свою розмову з Владеком і бачив по Юлиному обличчю, як вона ненавидить Кузьмінського. Не розумів. Таж виходила до нього, зустрічалася. А тоді, коли пізно прийшла, хіба не з ним була?

– Донечко, признайся мені, як матері, ти любиш когось?

Припавши голівкою до батькових колін, Юля втішала його, але таємниці своєї не могла зрадити, хоч і дуже бажала.

– Не питай, татусю, не питай тепер… Колись, колись скажу…

Професор погладив її хвилясте волосся і просив прощення, хоч і сам не знав, що саме повинна пробачити йому доня.

Антін переглядав газети, стежив за діяльністю галицьких партій. Найбільше його цікавила робота «Просвіти». Якщо ця організація виправдовує свою назву на ділі, то в її роботу варто включитися.

Уже в третій газеті читав одне й те саме оголошення: у будинку «Просвіти» – засідання. Запрошуються делегати від усіх філій. «Чи не піти?»

У просвітянську резиденцію на площі Ринок заходили різні люди. Сільські інтелігенти в пильовиках і капелюхах, подекуди селяни в солом’яних брилях. Вони зупинялись у вестибюлі і встрявали в ділові розмови. Говорили про читальні на селах, про школи. Їх зустрічали, по-дружньому всміхаючись, розпитували про повітові новини. Антін почував себе ніяково. Стояв на сходах, спершись на поруччя, і вагався: залишатися чи йти геть? Враз він побачив знайоме обличчя. Молодий чоловік пильно й допитливо дивився на Антона.