Роман Іваничук - Край битого шляху

Зціпив зуби, щоб не закричати від болю й образи. Зім’яв папір і порвав на дрібні шматочки.

– Це ви були. Обоє…

Ранок кинув світлу пляму на підлогу біля самого ліжка й розбудив Антона. Він щоранку будився від цього променя, любив його, як свого сожителя. Антонові здавалося, що, крім нього і вічно зажуреної Маційової, ще хтось мешкає в цій квартирі, хтось веселий, життєрадісний, що приходить раз на день і будить від сну, підбадьорює та кличе до життя. А коли починались похмурі осінні та короткі зимові дні, Антін тужив за ним, як за живою істотою, і чекав весни.

Прокинувшись від неспокійного сну (щось хаотичне верзлося всю ніч, знайомі і незнайомі обличчя пересувались у пітьмі), Антін підвівся назустріч своєму другові, скочив до вікна і розчинив його навстіж.

– День!

Над брудним подвір’ям синів клаптик літнього чистого неба. У щілину між стінами сусідніх будівель заглянув червоний диск сонця.

Антін квапливо одягався. Було дуже рано, ще не ходили трамваї, але йому хотілось якнайшвидше вирватися з цих стін, які всю ніч тримали в обіймах важкий, гнітючий морок.

Сонячний промінь покликав свого товариша на волю і, виходячи з кімнати, всміхнувся ще раз на підвіконні.

Тихо відчинивши двері, щоб не розбудити Маційової, Антін вийшов з хати. Свіже, прохолодне і вже по-осінньому прозоре повітря (кудись пропала вчорашня спека, ніби погасла під темрявою ночі) обдало його, капнули з каштанів краплі холодної роси.

– День! – повторив ще раз Антін, набираючи в легені повітря, йому здавалося, що вперше в житті він так глибоко відчуває всю красу осіннього ранку. Сивий туман сповзав з Високого Замку, оголений купол гори немов наблизився до ратушевої вежі, в розрідженому повітрі звідусіль линули несміливі ранкові звуки: десь дзенькнув метал, гудок прорізав тишу, аж з-за міста донісся гомін ранку. Антін зітхнув, радіючи, що ніч скінчилася.

Вулицею Кохановського вийшов на Погулянку, звідти повернув у лісок і йшов, збиваючи з кущів росу. З боку Винників показалися водонапірні башти, а далі – левади, вкриті кучерявою молодою отавою.

Пастухи гнали корів, плугатар, повйокуючи на коней, орав стерню на обочині, жінки з граблями виходили на загони скошеного вівса.

Люди ставали до праці. А здалеку линула пісня, стелилася над землею, губилась, знову тихо бриніла й гасла.

Це той чоловік, який з косою сховався у видолинку, проспівав тужливо і зник разом з піснею. А пісня струсила росу з трав, з гілок крушинових кущів, прозвучала й затихла, мовби й не було її – простої, сповненої звичайного селянського горя. Напевно, й ковзнула б по схилах, і всякла б у землю – безслідно, та не пройшла мимо Антона – зачепила. І він вслухався, а вона бриніла уже в його пам’яті.

Хтось створив цю пісню, хтось вирвав шматок душі й пустив мелодію між людьми. А вони день за днем, тиждень за тижнем, від першої хвилини й до останньої з цією піснею тут, на полі. Їхня пісня, їхні клапті поля, їхній піт, тут вони зустрічають перший промінь сонця, тут вчаться говорити, закохуються, обвіяні запахом полину й чебрецю, тут і вмирають, на цій пісній скибі землі. Все життя втуплені поглядом у землю, не розгинаються, щоб глянути на небо, вони співають пісню, журбою мережану, співають для себе.

Антін стояв на краю поля під лісом, не зважуючись підійти до хліборобів. Вчорашня розпука, почуття самотності здавались йому мізерними й жалюгідними перед їхнім життям. Учорашня розмова з Мохнацьким викликала тепер на його обличчі скептичний усміх. Дисертація! Кому це потрібне? Може, цим людям допоможе розігнути спини й глянути в небо? Наука задля науки чи наука заради життя?…

Антона завжди тривожила й діймала пісня. Він чув пісні у дитинстві від матері, сам їх співав, чув їх, веселих, а іноді до сліз тужливих у горах, і завжди вони залишали в серці слід, невисловлене почуття. Але ця – тиха й така безнадійно болісна – вдарила хвилею в Антонові груди, розкрила затягнуті полудою очі і дала збагнути, що її творцям не допоможе його наука. Навіть не дійде до них. Вона прошелестить листками під пухлими пальцями вчених, промайне перед їхніми вицвілими очима і загубиться в купах макулатури. А хлібороб і далі гнутиме спину й співатиме своєї – не Антонової пісні…

Дотепер був певен, що всі нещастя, які доводилося бачити на власні очі – все це плід некультурності, неосвіченості простого люду. А сьогодні всі ці уявлення, ще раз зіткнувшись з дійсністю, лопнули, як мильна булька. Стоси книг і товста тека з сілезькими матеріалами лежали на поличках у книжковій шафі й насміхалися з нього – байдужі до людського горя, як усі надбані знання.