Роман Іваничук - Край битого шляху

І саме цієї хвилини крізь кущі високих жоржин Антін побачив дві постаті. Одна – висока, в світлому костюмі, друга – в білому платті, як дитина. Чорне кучеряве волосся розсипалося по плечах, а профіль силуетом вималювався на оранжевому прузі неба. Дівчина віднімала руки з долонь юнака.

– Будьте чемні, Владеку, – почувся шепіт.

Професор повернувся. Гримаса невдоволення скривила його обличчя.

Антін, блідий і зніяковілий, ледве вимовив:

– Іншим разом, професоре. На добраніч.

Мохнацький зробив жест, щоб затримати гостя, але Антін уже зник за ворітьми.

Юля почула за парканом батьків голос і ще чийсь знайомий. Крізь кущі побачила Антона, який різко повернувся і поспішив до виходу. Вихопивши у Владека руки, вона кинулась до хвіртки і, не помічаючи батька, покликала:

– Антоне!

Але Антін не чув.

Юля не зважала на Владека. Вбігла до хати і, намагаючись бути спокійною, спитала батька:

– Чого приходив той… Кривда?

– Ти чимсь схвильована, доню?

– Ні, татусю, я бігла. Він до тебе приходив?

– Пхе! Я так думаю, в усякому разі. А ти гадаєш, усі приходять до тебе? Хоч, може… Він дуже збентежився, коли побачив тебе з кавалером. Я навіть не думав, що Кривда на таке здібний. А де ж Владек?

– Ну, що мені до Владека, татку? Я ж його не запрошувала…

– Виходить, Кривду запрошувала? Не розумію!

– Не жартуй, татку. Чого він приходив?

Професор споважнів.

– Цей хлопець – дивна людина. Уяви собі, він їздив у Шльонськ. На які гроші, не розумію. Зібрав матеріали для дисертації. А в мене не хотів узяти ні гроша. Що за воля… впертість!..

– Татусю! – тихо скрикнула Юля й замовкла. За хвилину спитала, ніби між іншим, де живе цей дивний Кривда.

– Напевно, хочеш скласти йому візит? – знову пожартував Мохнацький.

Юля боязко глянула на батька, але він дивився в папери.

– Де живе? – перепитав. – Ось його адреса… На Руській. Цей молодий філософ, дочко, примусив мене сьогодні задуматися. Сам українець, а цікавиться долею польського простолюддя. А ми, державна нація, долею українців не турбуємось нітрохи. Я про це подумав тільки тоді, коли він розповів про умови своїх студій. Дрантива квартира в сторожихи. Грибок. Одна кімната, повна бруду й сирості. Так живуть господарі своєї землі…

Юля слухала, затамувавши подих.

Коли смерклося, дівчина тихо вийшла з дому і попрямувала вулицею до найближчої трамвайної зупинки. Зійшла біля ратуші. Із завмираючим серцем відшукала браму під восьмим номером. Приглядалась до дверей на сходах – четвертого номера не було. Зайшла на невелике подвір’я. З одного боку – мур сусіднього будинку, з другого – двоє вікон і на дверях крейдою написано: «4». Вікно низько, майже біля землі. Одно світилося, друге, з відчиненою кватиркою – темне. Постукала. Вийшла Маційова. З цікавістю приглядалася до гарненької панночки, лукаво посміхнулась, мовляв, – гляди, тихенький!

– Антося немає… Він до якогось там професора ходив та звідти повернувся. А оце хвилину тому вибіг кудись. Почекайте в кімнаті, він швидко повернеться.

– Ні, ні…

Юля полегшено зітхнула, коли стара зачинила двері. Швидко написала записочку і кинула її через кватирку з надією, що Антін прочитає і прийде.

За вікном темрява, і в кімнаті не горить світло. Антін щойно повернувся від Мохнацького.

– Ви не хворі, пане Антосю? – почувся з-за дверей ввічливо-боязкий голос Маційової.

– Ні, я здоровий.

Пітьма злодієм крадеться в хату і давить. Розповзається по підлозі, лиликом тріпотить у кутку за етажеркою.

Антін не включає світла, хоч воно йому таке потрібне. Він ще трохи полежить на ліжку і встане, щоб працювати. Навіть лічить хвилини, хоч знає, що сьогодні за роботу не візьметься.

«Треба чи не треба?»

У пліснявому куті біля вікна – шафа й етажерка, повні книжок. Це – пісні обіди, лекції в тупуватих паничів-гімназистів, це недоспані ночі на товарній станції, витерте зимове пальто, що висить на цвяху. Це все його добро.

Чотири давно не білені похмурі стіни, запилючене вікно, більмом звернене на захаращене сміттям квадратне подвір’я, запах брудної білизни з пральні, що навпроти, – це весь його комфорт.

Але донині все було байдужим. А зараз, хоч і темно, Антін бачить, і злість – неясна і пекуча – всякла в свідомість, як сіль у рану, і тому він не хоче світити.

А в темряві ще важче.

«Жертва науки, аскет, монах», – глузує із себе, ятрить болюче місце, як дуплавий зуб, але від цього не легшає.