Роман Іваничук - Край битого шляху

Із удаваною байдужістю Владек поплескав Антона по плечу.

– Уявляю собі, Антосю, яким ти будеш диваком, коли постарієш.

Мовчки вийшли на вулицю. Розмова не клеїлася, і від цього обом було ніяково. Владек занепокоєно роздивлявся по вулиці і, збуджений всякими думками, швидко йшов. Аж тепер згадав, що Антін нічого не знає про смерть матері. Згадав і про зустріч з Оленкою. Глянув на Антонів профіль і заспокоївся: нічого подібного не було між цими людьми з однаковими прізвищами.

У кнайпі розповідав Антонові про смерть матері. Розповідав спокійно, без жалю, байдуже, не помічаючи скупої сльозини в Антоновому оці. Антонові дивним здавався цей спокійний тон Владека: «А можливо, в житті так і повинно бути, – думав. – Воно, життя, таке байдуже до смерті».

Щоб розвіяти сумніви, Владек спитав про колишню Антонову сім’ю.

– Що це ти так раптом зацікавився? – не розуміючи такого повороту розмови, спитав Антін. – Скільки разом жили, не розпитував.

– Мама казала, що ти нікого не пам’ятаєш…

– І тобі також, як і матері, хотілося, щоб я нікого не пам’ятав?

– Ти не повинен би так згадувати мою маму. Ми ж росли, як брати… Якщо навіть у тебе і були сестра чи брат, то, зрозуміло, вони не могли б бути мені близькими…

– Що ж, тепер скажу… Воно твоїй репутації вже не пошкодить. Ні, ні, це не докір покійній Кузьмінській. Так мусило бути… – Антін задумано дивився в тарілку. – Були в мене… Був брат Василь… і сестра Оленка була…

Дзенькнула об тарілку виделка. Сполохані Владекові очі глянули на товариша, але Антін не помітив цього. Він сидів край столу сумний, погляд його спинився на бокалі з брунатним вишумілим пивом. Не говорив і не їв…

«Брат повії», – вдарило Владекові в скронях. Те, що хвилину тому було недоречним, диким бажанням, стало тепер страшною дійсністю. Тоді йому хотілося, щоб так було, бо він мав би чим дискредитувати Антона перед Юлею. Але ж це тільки в уяві. А насправді? Насправді – Антось, його найближчий товариш, майже брат, став раптом братом повії. А це страшно. Цим не принизиш його перед Юлею. Цим його уб’єш.

Суперечливі почуття завирували у Владековому серці. Там ще жило співчуття до Оленки. Спогад про неї ще яснів білою плямою, але та пляма звужувалася, меншала й погасала. Невидима рука відкрила завісу невідомого минулого Кривди, і звідти виповзли виснажені постаті коростявих дітей серед брудної хати. Колись Владек над цим не задумувався, хоч знав, що Антін з селянської родини. Тепер огида стрясла його тілом на згадку, що з цими людьми він лежав на одній постелі, їв з однієї тарілки. Ні, Владек готовий і зараз зробити їм добро, але визнати їх собі рівними було над його сили…

«Відірви, відірви руку, поки не пізно, щоб не довелося відрубувати з кистю!» – просичав над вухом притишений голос Костельніцького. Владек схопився з-за столу.

– Ти чого так швидко? – підняв голову Антін.

– Ах, пробач, – знітився Владек, ховаючи в нещирій усмішці своє збентеження, – я забув, що мушу… У мене важлива справа.

– То йди, – Антін не підводячись подав руку.

Владек вибіг з кнайпи, як із кімнати, сповненої чадом. Не стало Антона. Не стало того неотесаного, хоч і доброго хлопчини, з яким переплелося Владекове дитинство, не стало й того, хто був щирим порадником в юності. Шкода. Але й немає тепер суперника. Бо хто він? Нащадок простого хлопа, в якого руки порепані, обличчя посиніле од вітру, хлопа, що з торбою за спиною голодними очима оглядає вітрини крамниць… «Але ж я знав давно, хто він, чому тоді любив його? Може, й любив – за розум. Але все моє нутро бунтується проти бруду й розпусти. А він саме цей гріх несе в свому роді, і тому в мене немає супроти нього більш ніяких обов’язків!»

З відчуттям полегкості, що раз і назавжди порвалися зв’язки з тим, до кого був прихильний його батько, хто часто ставав мало не опікуном, а останнім часом серйозним суперником, зі злобною втіхою, що має чим перегородити Антонові дорогу до Юлі, Владек не йшов – просто біг до Мохнацького. До Юлі. Не знав, що скаже їй, але мусив сьогодні її побачити. Може, для того, щоб оберегти цю ніжну істоту від дотику, навіть від погляду долею проклятого Антона. «Це не егоїзм, не безсердечність, – переконував себе. – Вбиваючи його, я рятую її, Юлечку…»

Застав Юлю в садку біля квітів. Привітався, відчинив хвірточку і зупинився.

«Це втілення найпрекраснішого, що є на цьому світі», – подумав Владек. Хіба зможе він хоч би натякнути їй на такий бруд? Ні, він мусить тільки відгородити її своїм коханням. А це вдасться, уже вдається.