Роман Іваничук - Край битого шляху

– О-о-о, яке це все огидне!

Владек засвітив.

– Я піду, Оленко…

– О ні, не йди! Зі мною ще так ніхто не поводився, як ти. Всі грубо… брутально… Посидь… Побудь… Я ж гарна, не бридка…

Замовкла. Тільки груди часто піднімались, і Владек відгадував, що в них таїться: біль, радість чи невисловлена таємниця її життя?

– Ти знаєш, – заговорила вона пожвавлено, – недавно приснився мені чудовий сон, ніби до мене прийшов молодий хлопець і сказав: «Ти пішла б за мене?» Я скрикнула від щастя і пробудилася. А сьогодні такий самий, як той зі сну, прийшов… Лише ти мені цього не скажеш, підеш. І ніхто ніколи не скаже…

Засинаючи, втомлено шепотіла:

– Я не знала ні батька, ні матері. Сама-самісінька виросла. Тільки коли ще маленькою виряджали з села до міста на службу, посвідку дали з гміни: [7] Сільська управа. «Олена Кривда. Сирота». Видумали, але як вгадали мою долю?

Владек рвучко підвівся.

– Кривда? Твоє прізвище – Кривда?

– Моя доля кривдна. А прізвище – бозна-яке.

– Слухай, слухай, Оленко! – будив її Владек з дрімоти. – В тебе брати були?

– Який ти дивний. Якби в мене були брати, хіба б я так ходила? Не було їх у мене ніколи… Спи, любий… Поцілуй мене ще раз… Дякую… Хай тобі щастя… килимом… хай…

Сон склепив їй повіки. Довірливо пригорнувшись, вона заснула в нього на грудях.

Владек не міг заснути. Коли вона вже міцно спала, встав, засунув під подушку гроші й тихо вийшов з кімнати.

Цей вчинок змив з його серця вчорашню гіркоту. «Як приємно робити людям добро», – думав і був задоволений з себе. Хіба інший на його місці міг би так повестись?

– Бідна, бідна дівчина… – говорив уголос сам до себе й відчував, що ці слова – вже не його слова. І взагалі все раптово з’являється, чарує, завдає болю й безслідно зникає. І Юля, і Антін, і Оленка – все це було таке далеке, неправдоподібне. Справжніми були тільки оцей прохолодний липневий світанок, калатальця й дзвіночки корів на позаміських левадах, голосні перегуки пастухів, рання роса і гомін пастушої сопілки.

Дивувався, чому так швидко минають враження, чому не залишається від них у серці ніякого сліду?

Підходив до батьківського дому й думав про дивний збіг прізвищ Антона й Оленки.

В садку пахло гвоздиками, білі лілії розтуляли до першого променя чашечки. Тягло прохолодою, свіжістю. На сході займалось.

Хатні двері були прочинені. В сінях стояли чужі люди. Владек протиснувся до кімнати, завмер. На столі лежала його мати. У головах біліли лілеї, по білому простирадлу розсипані гвоздики.

І п’янко пахли васильки…

Останні дні серпня тремтіли над Львовом гарячим маревом; пилюка повисла над розпеченими дахами й чорним шаром осідала на листі каштанів.

З вулиці Коперніка в напрямі до університету йшов Кривда з валізкою в руці, брудний, спітнілий. На зарослому обличчі – втома і якась тривога, як у людини, що запізнюється на поїзд. Механічно вклонявся знайомим, не звертаючи уваги на їхні здивовані погляди. Можливо, декому з них здавалося дивом, що Кривда скидався скоріш на сажотруса, ніж на магістра філософії, але йому, видно, байдуже було і до своєї зовнішності, і до здивованих поглядів знайомих, і до потертого засмальцьованого костюма.

Біля університету – самі діти в скверику й незмінні потемнілі скульптури на фасаді.

Антона турбувало одне: університет закритий, Мохнацький у відпустці й кудись виїхав.

Але важкі двері подалися, підвальним холодом обдало Антона, і швейцар загородив дорогу.

– Панові до кого?

– Ви мене не впізнали, мабуть?

– Ах, пан Кривда, здається! Перепрошую, не впізнав. Але ж в університеті нема нікого.

– А на кафедрі славістики?

– Та ви пройдіть подивіться.

Ніби крадучись, Антін заглянув крізь напіввідчинені двері. В бібліотечній кімнаті – нікого. З кабінету професора долинув скрип крісла і легкі кроки.

«Мохнацький», – полегшено зітхнув Антін.

Проте в дверях показався не професор, а його асистент, Владек.

Владек якийсь час придивлявся до засмальцьованої постаті, не вірячи своїм очам. Пізнавав і не пізнавав. Стрепенувся, як від несподіваного вітру, що увірвався раптом через вікно й підхопив на столі папери.

– Антось?! – уста розтягнулися в усмішку і враз застигли. – Антось… Здоров! Мій низький уклін! – Розвів руками чи то до обіймів, чи від здивування. – Звідки ти взявся такий страшний, Антосю? З тюрми чи з копалень?

Антін звільнив свою руку з Владекової, розстебнув брудний від поту комірець.