Роман Іваничук - Край битого шляху

Старий ніби прокинувся від сну.

– Своя дорога, кажеш? А в тебе?

– І в мене своя, – сказав роздратовано.

– То у вас не одна?

Владекові все пригадалося в цю хвилину: суперечки, зустріч у залі Коперніка, слова Костельніцького, Юля… Тільки на одній дорозі вони сходяться, та й то як суперники. Сказав:

– Здається, що не одна. Ми ж і націй різних…

Кузьмінський похнюпився.

– Не так… Я не так хотів…

Протест закипав у душі Владека.

«А чого, чого ви хотіли? – мало не кричав. – Щоб я, як ви, наскрізь просяк мужицьким духом? Вам це можна, ви магістратський урядовець, але мене не зв’язуйте навік з Антоном. Я поляк, чуєте, поляк, а не якийсь космополіт!»

Тепер він був заодно з Костельніцьким. Але змовчав: мати лежала хвора.

…Владек блукав темними вулицями міста. Не хотілося йти додому. Відчуття самотності, як ртуть, проникало не тільки в свідомість, а й у кожну клітину тіла. Глуха образа на Антона, який несвідомо вклинився в його дорогу, зневажлива байдужість Юлі, хата, що над нею простягла чорне крило невблаганна смерть, і розмова з батьком – все це зливалося, згущувалось у клубочок гіркоти й запікалось у серці. Хотілося з ким-небудь поговорити.

Брів алеєю парку без мети. Вечір теплим леготом омивав лице, шелестів у складках шовкової сорочки. Владек ішов і йшов не оглядаючись.

Враз хтось теплою рукою доторкнувсь до його плеча. Здригнувся.

– Налякала вас?

Біля нього стояла молода дівчина в білій блузочці без рукавів, з великим декольте. В мерехтливому світлі електричних лампочок обличчя її здалось незвичайно вродливим. Довгі вії піднялись, і з-під них кокетливо зиркнули великі очі. Рукою поправила густе пухнасте волосся, ніби ненароком розстебнула ґудзик на блузочці, відкриваючи повні груди.

– Чого вам треба? – буркнув Владек з презирством і подався далі, але дівчина не відставала.

– Пан надто суворий, – засміялась, ставши перед ним у визивній позі.

Владек тепер пильніше придивився до її свіжого, ще не зіпсованого фарбою обличчя, повних губів. Йому не вірилось, що перед ним стоїть продажна жінка. Довго вдивлявся в її ясні очі.

– Подобаюсь, так? – промовила тихо дівчина. – То ходім. До мене.

Владек пішов поруч з нею. Самотність змусила його йти з цією людиною. Він обняв дівчину за стан, пригорнув до себе її струнку постать, і вони сховалися в темряві.

Владек більше не промовив ні слова. Щось заклекотіло в грудях і розлилося по тілу. Забулося все. Образ Юлі, що досі невідступно йшов його слідом, відлетів, як випадкова згадка. Зникли з уяви обличчя батька й матері. Тут була тільки вона, ця незнайома дівчина, і тільки її він зараз бажав. Сама доля послала її в такий час, щоб допомогти все забути.

– Як називаєтесь?

– Оленка… Або Геля.

У маленькій кімнаті на передмісті було убого, але чисто. Столик, дзеркало і ліжко, застелене білосніжним простирадлом з мереживом.

– Ви тут живете?

– Ні. Я перелітна птаха. Цю кімнату наймаю тимчасово. За стіною моя господиня.

Оленка стояла перед ним у розстебнутій блузочці, нерішуча. Тепер при світлі Владек помітив на її гарному обличчі передчасні зморшки біля очей.

– Скільки вам літ?

– Двадцять два, мій пане.

Біль защемів у грудях хлопця. «Двадцять два роки, – подумав з жахом, – і вже така…» Тепер він пошкодував, що пішов з нею. Чому він пішов з цією жінкою? Відомстити Юлі чи скористатися з нагоди? Чи, може, для того, щоб забути про матір на смертному одрі? Збентеження і почуття огиди охопило його. Він глянув на дівчину, глянув не з презирством, швидше зі співчуттям, і хотів повернутись, щоб вийти, коли його погляд зустрівся з її очима, глибокими, повними смутку.

Владек був вражений: вона не кокетувала, вона милувалася його зовнішністю і стояла по-дитячому несмілива.

– Який ти гарний… – прошепотіла. – Я ще не мала таких.

Ці слова знову відізвалися болем у Владековому серці. Він узяв її личко в долоні і з жалем заглянув у вічі. Тоді дівчина пригорнулась до нього, як безпорадна дитина до матері, як сирота, спрагла чужої ласки й любові.

– Ти давно так? – спитав.

– Не питай…

– Що тебе примусило, Оленко?

– Ой, не випитуй. Знаєш, що не добро. – В очах її майнуло щось близьке до розпуки, заблищали сльози, але це тривало якусь мить.

– Досить, – сказала, звільнюючись з обіймів. – Ти прийшов випитувати чи…

І погасила світло.

Владек не рухався з місця. Взяв її руку, притяг до себе і поцілував не в уста, а в чоло. Дівчина розридалась.