Роман Іваничук - Край битого шляху

– Нічого немає…

Обмірковував причини, що змусили Антона так раптово зникнути, й приходив тільки до одного висновку: щось неприємне мусило статися того вечора. Взагалі Юлина поведінка була тоді вкрай незрозумілою й дивною. Антін нагрубіянив, а вона попросила його, щоб провів додому. Адже не закохалася в філософа – це зрозуміло. Хіба міг Антін зі своєю необтесаністю раптом завоювати її серце? Але чому тоді Юля вибрала його? Владек бачив – вони пішли під руку. Може, хотіла прочитати Антонові мораль?

Владека мучила ревнива цікавість: що далі було між ними? Міг Антось філософствувати й образити дівчину? Або, може (від цієї думки Владекові стало смішно), освідчився їй у коханні і вона його висміяла? Це було найбільш правдоподібним.

Владек спіймав себе на злорадній втісі, викликаній такою здогадкою. Бо хіба ж так можна? Антось взагалі не вміє інтелігентно поводитися з дівчатами.

Про все докладно знає Юля. Тільки зайти зараз до неї було б нижче Владекової гідності. Правда, є професор, а він, Владек, кінець кінцем, його асистент. Можна придумати причину по службі й зайти, а на Юлю ніби й уваги не звернути.

І Владек пішов.

Його зустріла служниця.

– Професор спить, – повідомила.

Не приховуючи задоволення, Владек спитав притишеним голосом, немов ділився таємницею:

– А панна Юля дома?

– Дома. Книжку читає.

– Скажіть, що до неї гість.

Служниця поглядом зміряла Владека з ніг до голови і мовчки повернулася.

Владек чекав і хвилювався. Намагавсь бути спокійним, але по тілу пробігав дрож, перехоплювало віддих. Минула хвилина-друга. Юля не виходила. Владекові одлягло від серця, він навіть радів з цього. Не вийде – не треба. Не велика цяця. Але він ще дасть їй відчути свою зневагу, байдужість. А гарні дівчата цього не люблять, їх це дратує, мучить і, нарешті, доводить до сліз.

Уже обернувся, щоб іти геть, коли ж… Скрипнули двері, і з них вибігла розрум’янена Юля.

– Добрий день… Це ви мене кликали?

Владек знітився від її холодного тону.

– Я… Я до професора прийшов у службовій справі.

– Татко відпочиває.

– А ви, вибачте, що так скажу, е… е… дуже зайняті?

– Читаю.

– Чи не пройдетесь зі мною? Відпочинете, так би мовити, від розумової праці…

– Яка там праця… Але пройтись – чом би й ні?

Владек прояснів.

Він доторкнувся до її ліктя, але Юля відвела руку.

– Не люблю так.

– Невже вам неприємно зі мною, гордовита панно?

– Ви дуже самовпевнені, пане Владек.

– І ваша примха в той вечір мала бути для мене наукою за це?

– Розумійте, як хочете. Де тепер ваш товариш?

– О, ви ним цікавитеся? Але не думаю, щоб це серйозно?

– Але ж я вам сказала: думайте, як хочете. Чому ви не відповідаєте на моє запитання?

Юля розмовляла без сліду усмішки на обличчі, трохи роздратовано. Ставила запитання, не дивлячись на співрозмовника. Це бентежило і злило Владека. «Така шмарката гімназистка розмовляє зі мною, як дочка дідича з фірманом», – думав, але не змінював невимушеного тону.

– Ах, Антін! Я навіть не можу вам сказати, де він тепер. Зник зі Львова, нічого нікому не сказавши.

– Як це – зник? Куди?

– Не знаю, повірте мені. Кілька днів тому я заходив до нього, але, на превеликий жаль, не застав.

– А господиня що сказала? – Юля повернула голову, нетерпляче чекаючи відповіді.

– Слово честі, мене починає забавляти ваш інтерес до нього!

Юля не відповіла. В її темних очах майнула тривога чи то здивування.

– Зник? Як це так – зник?… – знову спитала, тепер сама себе.

Зупинилася.

– Вертаймося. Пройшлися, і досить.

– Може, в нього нещасливе кохання, панно Юлю? – вів далі Владек.

– Не знаю… А чому ви так думаєте?

Владек зітхнув. Але й це пройшло повз увагу Юлі. Зупинилися біля воріт.

– Далі не підете?

– Не хочеться чомусь. Погода нині бачите яка, а я в одній блузочці.

– Мою маринарку до послуг! – шаркнув Владек, знімаючи піджак.

– Ах, які рицарські жести! Не треба. Я піду.

– Завтра можна буде зайти до вас?

– Якщо маєте бажання… Тільки приходьте трохи пізніше. Татко після обіду відпочиває. – І пішла не оглядаючись.

У найгіршому настрої Владек повернувся додому. Ніяк не міг зрозуміти причину такої поведінки Юлі. Смішною була сама думка, що Юля закохалася в Антона. «Це тільки примхи», – переконував він сам себе. Та вперта заздрість підказувала протилежне. Пригадалася Антонова зовнішність: негарний, але його серйозність була завжди такою привабливою. Чи не це і Владека завжди тягнуло з вишуканого товариства до скромного і незвичайного, не такого, як усі, Антона. Черв’як злоби ворухнувся в мозку. Юлин тон у розмові з Владеком був більш ніж холодний – погордливий. Так дівчина може розмовляти лише з тим, кого зневажає. І все через Антона. А кілька запитань про нього, пройнятих щирим зацікавленням, підтверджували нашіптування ревнощів.