Роман Іваничук - Край битого шляху

Антін знизав плечима, ніби не розумів слів промовця, оглянувся. Не стримався і кинув репліку:

– Для чого ж тоді називати благородним ім’ям товариство, яке не має благородної мети?

Його зацитькали.

– Ми, очевидно, повинні бути лояльними. Ректорат подає нам грошову допомогу, за що ми вдячні, але…

– Ті гроші, що ви одержали від ректорату, вдвадцятеро злупили з вашого батька! – пролунало знову з залу.

Всі оглянулися.

– Ви не вмієте поводитися! – обуривсь голова. – Хто ви такий?

– Я із філософії. Кривда моє прізвище. Можна мені слово?

– Що за нахабство? – далі обурювався Вербицький. – Кидає радикальні репліки, перебиває промовця і просить слова.

У залі загомоніли.

– Ви, здається, не член товариства. До того ж у легальному товаристві недопустимі революційні промови. Це провокація!

– Це не провокація. Я випадково потрапив сюди, думаючи, що на засіданні без куратора обговорюватимуться істотні питання, – вступив у перепалку Антін.

– У нас і обговорюється істотне питання. Я гадаю, що вам, українцеві, не байдуже, як вас називатимуть, – русином чи…

– Не байдуже, ні! Бо нас ще називають кабанами! Але коли засідає товариство нелегально і турбується тільки про милозвучність назви, а не тим, чи є в цього русина або українця хліб на обід, кожух на зиму, то кому потрібні ці збори і така робота товариства?

– Непогано сказано! – почувся несміливий голос із залу і загубився в гаморі.

– Пройдисвіт! – гукнув хтось інший, і зал заклекотів: – Соціаліст! За вікно його!

Антін побачив налиті презирством і люттю обличчя.

– Тихше! – гупнув голова кулаком по кафедрі. – Прошу бути тактовними, панове!

У залі вщухло.

– Виділ товариства вельми скорбить, що сталося таке непорозуміння. Попереджаю, щоб у майбутньому на засідання пускали тільки запрошених. А цього добродія, якому байдужа рідна нація, дозвольте попросити з залу.

Кривда повів розгубленим поглядом по аудиторії. Ніхто не виступив на його захист. Він підвівся і попрямував до виходу.

Раптом з шурхотом відчинилися двері, і до залу вдерлася юрба студентів.

– Без куратора! Шизма! Бий їх! – закричали, і в кафедру полетіли дубові поліна. Зчинилося сум’яття. Хто вискакував через вікна, інші бились навкулачки. Антін під стусанами, що сипалися на нього з різних боків, пробирався до виходу.

Тут віч-на-віч зустрівся з розгаряченим Владеком. Якусь мить дивилися один на одного визивно. Нарешті, Антін промовив:

– Ходім додому, Владеку. Тут щось не так. Нам треба поговорити. – І силоміць потягнув його за руку.

Антін замовк, йому здалося, що Юля не слухає.

– Здається, я знудив вас, Юлю.

Вона не зрозуміла, навіщо Антін це сказав. І чому враз перервав розповідь.

– А далі? Що Владек?

– Владек… Він щиро каявся, що пішов на такий ганебний вчинок, але розмовляти зі мною не схотів.

– Ти поляк з бідної сім’ї, – говорив я йому, – я українець з бідної сім’ї. Нам не по дорозі з паничами. Чому б разом не подумати, де правда?

Але Владек відмахнувся і зарікався, що це перший і останній раз він узяв участь у політичній акції. Ми залишились приятелями й надалі. Тільки щось надламалось у нашій дружбі й не згладжувалось бігом часу. Як мала вибоїна на схилі гори розмивається дощем і творить нові береги, так і зустріч у дверях залу Коперніка віддалила нас.

А мені потрібний був друг. Як повітря. Наступні роки були сповнені незвичайних для мене подій. Важко про все розказувати. Але дещо так укарбувалося в мозок, що ніколи не забудеш.

Пам’ятаю, одного дня ендеки [6] Націонал-демократи. Члени фашистських організацій панської Польщі. оголосили «день без жидуф». Я бачив, як вони волокли сходами вниз напівпритомного скривавленого єврея. Волокли й реготали. І ніхто не боронив його. Стояв і я збоку, як підлий боягуз.

А зовсім недавно я був свідком убивства робітника-демонстранта. Мабуть, до смерті не зблідне в моїй свідомості ця жахлива картина. У нього з рота і з вух стікала кров, а він кричав, захлинаючись власною кров’ю: «Хай живе революція!»

Не знаю, чи це була звичайна людина, чи, може, згусток революційної пристрасті, не знаю, чи сама ідея така сильна, що примушує саме так умирати, але я кинув звинувачення цьому героєві: «Чому ти помер? Яке ти мав право умирати? Яку користь ти приніс своєю геройською смертю?» Я звинуватив його і тих, хто йде на невиправдану смерть. Я перестав читати соціалістичну літературу. Чи мав рацію – не знаю. Я залишився самотнім, безпорадним у плутанині власних думок. Може, тому з новим запалом узявся до праці над закинутою темою. Самому було дивно, чому мене дедалі більше почала цікавити доля незнайомих і далеких германізованих слов’ян. Наче щось спільне знаходив я між ними й тими людьми, в життя яких заглянув тільки одним оком.