Роман Іваничук - Край битого шляху

Є ще такі, що хочуть ліворуції. Але ті таяться. Отак ніби, як усі парубки, до дівок ходять, співають, а вечорами десь збираються. Поліція за ними, брате, як пси по сліду. А вони в маю фану червону на грунівській вежі повісили. На Хімчині недавно зловили якогось сторонського, допитували, страшно били, а потім – ланцюжки на руки – та й до криміналу.

Тепер за податки тиснуть. У мене здекутор кожух узяв. А я вже й робити не дуже годен…

У запічку сокотів цвіркун. За вікном шумів камеральний ліс. По кутках тулилися сутінки. Ніхто не світив світла, ніхто вже й не розмовляв. Тільки сутінки густішали, давили. В хату лізла ніч. Темна ніч.

Після вакацій Антін з Владеком зустрічалися рідше. Незрима перепона лягла між ними, і ні один з них не знав, як її усунути. Антонові стало важко жити. Він хотів поговорити з товаришем про все, що накипіло на серці, але Владек не бажав цього. В нього були свої інтереси. Робота славістського гуртка поглинала весь його вільний час: йому подобалося відкривати засідання, вести протоколи, похапцем писати й зачитувати перед студентами реферати. Антін скептично дивився на таку діяльність.

– Що ти нового сказав сьогодні про гуральські говірки? – роздратовано питав він Владека після його доповіді. – Хіба ти знаєш цей діалект? Навіщо перефразовувати відоме – не розумію.

– Досить нотацій, Антосю. Ти й цього не зробив. Соціальними питаннями зайнявся!

Антін промовчував.

У Владека почав формуватися свій світогляд. Дотепер він не мав власного погляду на речі. Добрий і легковірний від природи, життєрадісний і честолюбний, він ніколи не любив глибоко думати. І не було потреби. Думав батько, думав Антось, а він їм довіряв. Тепер Владек багато часу проводив зі своїм господарем, комісаром поліції Костельніцьким. Той ніколи не втручався в життя квартиранта, тільки деколи розмовляв з ним на політичні теми. Він так, між іншим, ділився з Владеком газетними новинами чи враженнями від прочитаної книжки, інколи за чаєм ні з сього ні з того пригадувалося щось з історії. Траплялося, що Владек слухав і з зацікавленням перепитував. З вогником задоволення в малих хитрих очах господар терпеливо переповідав ще раз. Тоді Владек, забуваючи про розплющений ніс Костельніцького, пильно вдивлявся в очі розповідача. Деякі історичні факти були дуже цікаві. Розгром Хмельницького під Берестечком описувався в таких соковитих барвах, що не можна було не захоплюватися. Про «чудо над Віслою» в 1920 році Костельніцький говорив як про єдиний в своєму роді приклад героїзму. Це було справді цікаво. Прочитавши ще раз «Огнем і мечем» Сенкевича, Владек простодушно поділився з Антоном:

– Цікаво, що інколи прості розбійники, як-от козаки, відіграють значну роль в історії.

Антін обурився. Він розповів товаришеві про визвольні війни сімнадцятого століття, про те, як польська шляхта гнобила і гнобить український народ, однак Владека це не переконувало.

– Україна – народ, – це я згоден. Україна – територія, визнаю. Але Україну як політичну одиницю не уявляю.

Антін сам шукав кінця в заплутаному вузлі ідей і поглядів. Він закинув наукову працю і знову почав докладно вивчати програми численних партій і товариств. Як і колись, найближчим йому був соціалізм. Але рівночасно він боявся його: революція необхідна, коли є умови для неї. Якщо ж їх немає, тоді тільки кров і марні жертви… Що дають страйки і робітничі бунти у Львові? Поповнення для тюрем. Хіба це перспективна боротьба? Але ж яка тоді партія може змінити суспільний лад? Шукав і не знаходив.

Якось один студент шепнув йому (він навіть не запам’ятав хто) про нелегальне засідання «Студентської громади» в залі Коперніка. Антін знав про існування цього товариства. Знав, що воно легальне і перебуває під протекцією націонал-демократів. Чому ж раптом їм захотілося влаштувати недозволені збори? Це зацікавило Антона, і він пішов.

Виступав голова товариства студент Вербицький. Він із запалом і патріотичною пристрастю говорив про ганебну заборону ректора вживати термін «український».

– Це ганьба, це насмішка, панове! Ректор мотивує свій наказ тим, що слово «український» означає політичну партію, а товариство академічне не може мати політичної мети. Цього терпіти не можна, ми мусимо написати протест.

Хтось із залу попередив голову, щоб говорив тихіше. Антін слухав, затамувавши подих.

– У нас нема політичної мети, це правда, – знизив тон голова, – але чому нам мають забороняти називати себе благородним іменем?