Роман Іваничук - Край битого шляху

Я боявся голоду і мовчав. Не раз плакав ночами, твердо постановляв повернутися в село, знайти своїх. Та приходив ранок, і великий світ лякав мене: «Де я їх знайду, адже стільки сіл, та як і знайду, чим допоможу?» І в дитячій вірі заспокоював себе: «Хай-но трохи виросту, аби міг робити, тоді…»

На одному з вечорів, що їх влаштовувала для учнів гімназія, до мене підійшов учитель літератури. Я бачив, що Кузьмінська, яка завжди супроводжувала нас на вечорах, вся перетворилася на слух. Учителя цікавило моє походження, та не встиг він про це спитати, як вона моргнула Владекові, і Владек тут же втрутився в розмову.

– Антось, прошу професора, не пам’ятає, звідки він. Антось наш.

Моє обличчя горіло від приниження й сорому. За те, що мене годують, одягають і вчать, я мушу відректися назавжди від тих, з ким ріднила мене кров. Владек справді вірив, що я не пам’ятаю із своїх рідних нікого. В цьому не його вина. Але те, як він боявся, щоб ніхто не дізнавсь про моє мужицьке походження, заболіло мені, і я… Потайки від Кузьмінської я послав листа до загайпільського солтиса і в те село, куди завів Василя. Боязко чекав відповіді. Вирішив: «Якщо живуть, піду до них». Листоношу зустрічав у воротях. Але одна за другою прийшли невтішні відповіді: ні там, ні там нема давно ніяких Кривд. Були колись, а підросли й пішли по світу. І тоді, може, вперше защеміли самота й сирітство в моєму серці.

Після матури ми вступили до університету на філософію. Удвох замешкали в комісара поліції Костельніцького – старого знайомого Кузьмінських. Не знаю, звідки взялося те дивне знайомство. Що могло єднати бідного магістратського службовця з поліцаєм – не знаю і досі. Вони ще в Коломиї часто зустрічались.

Владек захоплювався і від радості потирав руки:

– А татко таки спритна людина. Дивись, з якими впливовими людьми знається. Це може колись стати в пригоді.

Потім до нас зайшов Костельніцький. Низький, клишоногий, з приплюснутим носом і мишачими очима, він не сподобався мені ще відтоді, як бачив його в Коломиї. Костельніцький уїдливо пожартував:

– Дивні діла твої, Господи: русин і поляк виростають в одній сім’ї і живуть краще, ніж кіт із собакою.

Я відповів на цей жарт спокійно:

– Це зовсім правдоподібне, якщо поляк не пес, а русин не кіт.

Костельніцького ніби шилом у бік хто кольнув.

– Як це дозволите розуміти?

– Як хочете.

Стало очевидним, що мені треба негайно повернутися спиною до дверей цього гостинного дому. Я так і зробив. Мене прийняла на квартиру одна двірничка на вулиці Руській.

А в університеті…

Антін і Владек записалися на лінгвістику до професора Мохнацького.

В аудиторії студенти вже сиділи на своїх місцях. Десятки очей дивилися на двох новачків. В однакових дешевих сірих костюмах (тільки на Владекові він лежав дуже добре, а в Антося обвисали плечі), однаково несміливі, вони пройшли за останні столики.

Антін почував себе незручно, йому здавалося, що ці одягнені в шовк панянки і паничі в темно-синіх та попелястих костюмах насмішкувато дивляться на його збентежене обличчя і на штани без кантів.

У Владека несміливість пропала ще до того, як він сів за столик. Упевнено й незалежно поглянув на незнайомих колег, жестом вказав Антонові на крісло. І тут Антін почув на свою адресу шепіт за сусіднім столиком:

– Тен другі – вєсьняк. [5] Той другий – селюк ( польськ.).

Гамір раптово стих. Всі піднялись у шанобливому мовчанні. Хтось із сусідів промовив до Владека:

– Круль славістів. Вчений з європейським ім’ям.

Професор уклонився і зайняв місце за кафедрою.

Його присадкувата низька постать вся сховалася, а похмуре обличчя помітно пожвавилось, і до слуху студентів долинули ази найнуднішої в світі дисципліни – основ порівняльної граматики. Цей сухий матеріал професор зумів забарвити цікавими прикладами, сповнити своєю любов’ю до предмета, змусити аудиторію слухати. Антона вразила лекція Мохнацького. Професор наводив паралелі з десятків мов. Як людина може так багато знати? Чи вдасться коли-небудь і йому осягнути такі знання? Мохнацький так просто й переконливо доводив сумнівну гіпотезу про ймовірність існування єдиної прамови для всіх індоєвропейських мов, як гімназіальний учитель геометрії теорему Піфагора.

– Панове, – перервав свій виклад професор, наче збирався читати аудиторії мораль, – хай ніхто не думає, що буде вивчати мертву науку. В змінах коренів слів убачайте історію народів. Лише так прошу підходити до наукових фактів!