Роман Іваничук - Край битого шляху

Антось, найстарший з дітей, пас корову.

Торохкотіло калатальце в корови на шиї, дві вівці бігли слідом за Білункою і губилися в кущах. Антось говорив уголос віршики, які вивчив колись у школі, або повторяв молитви. Часом думав над тим, чому з Богом не можна говорити звичайною мовою. Мабуть, Бог набагато розумніший від усіх дорослих людей, навіть від дяка Пантели. А сільського дяка Антось вважав мудрішим і від учителя, і від ксьондза. Він такий добрий і так багато знає! Чого тільки не нарозказує дяк Пантела своїм сусідам довгими зимовими вечорами, чого тільки не наслухається малий Антін, стоячи нишком за одвірком у сінях! А потім снилися йому чарівники і характерники, а навесні хлопець губив у кущах свою Білунку, заглибившись у жахливі уявлення про те, як брат братові око виколов за шматок хліба, як потонув княжий терем у тому баговинні, до якого він не допускає Білунки, про козака-характерника задумається з мрійливою усмішкою, аж поки не стихне десь далеко в лісі глухе калатання маржини.

Одного разу, пригнавши худобу з лісу, Антін застав якихось дивних жовнірів. У хаті їх було два – один молодий, другий з бородою. Обидва голосно розмовляли зрозумілою, трохи подібною до молитов мовою, сміялися, показували на старого Кривду.

– Сматрі, как мотається старік. Боїться, как би на войну с собой не взялі! – І реготали, кремезні, майже вдвоє вищі за кульгавого господаря.

На столі лежав буханець білого, як паска, хліба і колений цукор. Батько шкутильгав біля солдатів, запобігливо випитуючи, чого вони собі бажають на обід.

Минав час. Антось досхочу наїдався білого хліба, ще й з собою брав і ділився з хлопцями. Їли і хвалили добрих людей – москалів.

Аж одного дня вранці з’явились у Загайпіллі мадьяри. До хати Кривди зайшли два офіцери, перекидали все, розірвали єдину мамину хустку на онучі й забрали господаря. Потім говорили в селі, що його повели в якийсь Талергоф і там повісили за «москвофільство», хоч старий Кривда й не розумів цього слова.

Через два роки від тифу померла мати. Сироти розлізлися від опустілої хати по людях. Марічку з Оленкою – найменших – забрали сусіди. Антось узяв за руку рочком молодшого Василька й пішов проситися в найми. Примістив його в сусідньому селі, пообіцяв повернутися, а сам подався до міста.

Наближалася зима. В Коломиї Антось був тільки один раз. Він пам’ятав, що там між високими будинками їздить якась велика чорна машина, яка пихкає густим димом і пронизливо свище. Мама називала цю машину «льокайкою». Тепер «льокайки» не було. Погнуті рейки разом з прикріпленими до них шпалами лежали скручені на дорозі, як розтоптані змії. В самому центрі на місці будинків – купи цегли, каміння і штукатурки. По руїнах, запушених сивим інеем, никали діти. Збирали тріски, уламки рам, вигрібали з-під примерзлої штукатурки паркетні колодки.

Антось не знав, куди йти.

Діти – як гайвороння на сніговищі. Кричали, перегукувалися, по-вуличному лаялись. Брудні, обдерті, вишпортували напівбосими ногами паливо із звалищ, зникали з оберемками трісок у бічних вуличках і знову поверталися.

Антось наблизився до них, голодний, промерзлий до кісток, близький до розпуки.

Один з хлопчаків випростався, задирливо глянув на закутану в лахміття довгополого сердака мізерну постать.

– Кто єстесь? – зсунув на потилицю кашкет. З-під погнутого дашка виглянуло скуйовджене русе волосся. Голубі очі зустрілися з сумовитим поглядом Антося, і в них майнула тінь співчуття. Трохи м’якшим тоном сказав: – Тут не можна селюкам трісок збирати.

Антось схлипнув, йому здавило горло, затряслися в колінах ноги.

– Я н… не тріски… Я їсти хочу… – протиснув крізь сціплені зуби.

У відповідь розлігся регіт вуличників, що вже зібралися навколо, з цікавістю розглядаючи незвичайного подорожнього.

Один – довгов’язий – вийшов з гурту.

– Назбирай мені отаку купу трісок і дістанеш. Дивись! – вийняв з кишені зім’ятий шматок глевкого жовнірського хліба.

Голодні очі Антося жадібно блиснули.

– Добре, – сказав.

Відкидав цеглу, витягав потрощені двері, віконниці. З-під нігтів проступала кров, на колінах порвалися штанці.

Антось витрачав рештки своїх сил. Але надія одержати кусень хліба тримала ще його на ногах.

– Давай хліб, – знеможено прошепотів нарешті до довгов’язого, показуючи на чималу купу палива.

– Неси мені додому, – наказав вуличник.

Антось нагнувся, обняв слабкими худими руками оберемок, але підняти вже не мав сили.