Роман Іваничук - Край битого шляху

Антін уважно слухав професора, а при останніх словах задумався. Погляд його зупинився на мережаній портьєрі над дверима, що вели з вітальні в другу кімнату. Розглядав лапаті гуральські візерунки на простому полотні й думав над словами професора: «Вам треба поїхати в Сілезію».

Владек нудився. Професор тарабанив пальцями по столу. Враз візерунок на портьєрі зморщився, хитнувся, потім чиясь рука, зовсім маленька, дитяча, відхилила його, і в дверях з’явилася маленька, темноволоса і чорноока, як циганка, дівчина. Вона таки дуже нагадувала циганку. Смагляві щічки зашарілися, коли вона вийшла до гостей, а вуста склались лукаво, ніби от-от відкриються і скажуть: «Дайте руку, я вам поворожу».

Антін, збентежений її несподіваною появою, не знав, як повестися. Вірніше, й не думав над цим – з першої хвилини не міг одірвати від дівчини погляду. А Владек, зробивши елегантний реверанс, низько вклонився, вмить забувши про нецікаві теревені професора. Вона по-учнівськи привіталася.

– Ага, ви вже знайомі! – повернув голову Мохнацький. – Дивіться, Кривда, ваш приятель скрізь устигає. Але знайомтеся і ви. Це моя крихітка Юлія. Також абсольвент, матуру [4] Екзамен на атестат зрілості. склала.

– Мохнацька, – шепнула вона, почервонівши до мочок вух.

– Кривда, – незграбно подав руку Антін.

Служниця накривала стіл до вечері.

– Відколи я повдовів, живемо дуже скромно, панове. – Мохнацький наливав у келихи вино. – Але чим хата багата. Прошу.

Владек з надмірною увагою випитував у Юлі про гімназійні успіхи. Антін теж хотів що-небудь сказати, навіть придумав якесь запитання, але одразу ж забув його, зустрівшися з поглядом темних очей «циганочки». Тому розгублено мовчав. Вона з цікавістю розглядала його худорляве костисте обличчя і скупо відповідала на Владекові запитання.

– Я чула, що ви з татком говорили про якусь наукову працю, пане Кривда. Ви її пишете, так?

– Ні-ні, – заперечив Антін, – я не пишу, хто вам сказав? Вірніше, я писав, але… але не працю… тобто магістерську… але взагалі, я нічого не писав…

Антін благально глянув на Владека, проте той не поспішав товаришеві на допомогу. Дівчина тактовно не помічала Антонової розгубленості.

З незручного становища виручив Кривду Мохнацький.

– Це, доню, так би мовити, книжкова міль, яка швидко стане людиною, розумієш? – Він поглянув на Антона і всміхнувся до Юлі.

– Як так можна, татку! – зніяковіла дівчина.

– Нічого, доню, нічого. Ми всі книжкові молі. А цей, – показав на Владека, – людина, яка також, кінець кінцем, мусить стати вченою міллю.

Всі засміялися, навіть Владек.

– Це татко натякає на те, що мене призначають асистентом на кафедрі, – пояснив він Юлі.

Після вечері Мохнацький сказав дочці:

– Розваж гостей.

Юля енергійним жестом показала на двері своєї кімнати.

– Прошу до мене, панове!

Тепер вона здалась Антонові зовсім не такою маленькою. Ні, їх запрошувала до себе владна господиня.

– Прошу.

І сама першою увійшла в кімнату.

Ліжко, поличка з книжками, фортепіано і знову ті ж гуральські вишивки на стінах.

– Граєте? – спитав Антін.

– Трохи… Хочу вступати на музикологію до університету.

– О, чудово! – сплеснув Владек у долоні. – Виходить, до нас, на філософський! Очевидно! Що там консерваторія. Тут здобудете теоретичні знання, а гра… Ви, напевно, граєте бездоганно?

– Так собі… – Юля недбало повела пальцем по клавішах.

Владек приклав руку до грудей.

– Заграйте нам, ощасливте!

Окинула хлопців грайливим поглядом і сіла за фортепіано.

– Що вам – Моцарта, Бетховена?

– Серенаду Шуберта, змилуйтесь, – благав Владек. – Ви знаєте, я не можу спокійно її слухати.

заспівав м’яким тенором, а Юля підхопила мелодію на фортепіано. Грала і замріяно дивилася на хвилясте Владекове волосся.

впивався Владек мелодією і замріяним поглядом піаністки.

Але Юля несподівано обірвала гру, ковзнула пальцем по клавішах, і… Антін стрепенувся від знайомої ще з дитинства пастушої пісні. Колись давно-давно мугикав її біля корів, не свою, польську, та рідну:

Звідки вона знає цю тужливу мужицьку пісню? Дивився на неї, зворушений, – непрошена сльоза затуманила зір. Звідки знає цю пісню, звідки знає? А вона глянула на хлопців, тільки чомусь грайливий блиск зник з її очей, зустрілася поглядом з Антоном, і останній акорд схлипнув на клавішах.