Роман Іваничук - Край битого шляху

Владек став прощатися.

– Чому так швидко?

– Пора, панно Юлю, пора. І так… Дякуємо за увагу.

– Я проведу вас.

По дорозі Владек увесь час забавляв товариство розмовами. Він знав мало що не кожного вчителя з Юлиної гімназії, знав багатьох її товаришів. І тому в них були спільні теми для розмови. Антін ішов мовчки. Та й про що було говорити? Владек розважає Юлю чимсь зовсім банальним. Ось розповідає про вчителя, що завжди забував у канцелярії окуляри. Антін міг би також включитися: «Справді, був у вас такий учитель?» Але він хотів би стиснути її рученята й спитати: «Звідки ви знаєте цю пісню? Чому ви грали її сьогодні?»

А вражень, стільки незвичайних вражень приніс цей вечір! І професор – дивний, розумний, і його слова: «Тут вам не допоможуть ніякі книги» – і Юля, що йшла поруч дрібненькими кроками і часто повертала до нього кругле личко з німим запитанням: «Чому мовчите?» – і вечір, цей розгойданий далеким шумом міста вечір…

Владек, здається, вже про все переговорив. Ще згадав чомусь про сузір’я Андромеди й Козерога. Антін міг би теж взяти участь у цій розмові. Владек згадав про музику, і про музику міг би поговорити Антін сьогодні…

Владек підмовляє Юлю зробити подорож у Карпати.

«Це його коник, – подумав Антін. – Раз тільки був, а скільки вже нарозповідався».

Дівчина захопилася романтикою такої подорожі.

– Пішки, з шатрами? Ах, як чудово! Або ніяких шатер, у чабанів ночувати! – Юля в захопленні повертала до хлопців голівку, перепитуючи:

– Правда?

Антін суворо насупив брови. Всі ті почуття, що нахлинули, щезли, залишилось тільки роздратування, яке завжди виникало в розмовах з обожнювачами гуцульської романтики.

– Вас там воші заїдять, панянко, – сказав Антін грубо й жорстоко.

Юля ахнула. Вона ще не чула, щоб хтось так розмовляв у товаристві. Але грубість, що вихопилася з уст скромного Антона, прозвучала так, немов він вирвав шматок власного тіла. Саме це вразило дівчину якось боляче, і вона спитала:

– А ви… ви були там?

– Був.

– Разом з Владеком?

– Я бував і сам.

Владек, почервонівши від сорому за таку нетактовність товариша, процідив, глибоко обурений:

– Ти просто некультурний.

– Можливо. Тільки… тільки п… прошу тебе, б… лагаю, перестань бавити дівчат б… брехнею про Карпати! – Антін від хвилювання затинався.

Юля зупинила великі здивовані очі на сердитому обличчі Антона.

– Ви не любите Карпат? – спитала наївно.

– Так. Не люблю. Може, тому, що не можу нічим допомогти. Та й зрештою…

Юля зупинилася. Замовкли на хвилину.

– Я вертаюся, – сказала пошепки, не підводячи голови.

Владек сердито глянув на Антона: «Зіпсував такий вечір своїми ідеями. Фанатик!» – і спробував обернути все на жарт.

– Тепер ми проведемо вас, а потім ви нас, а потім…

– Ні, я сама піду.

Антін винувато стояв, схиливши голову. Він шкодував, що вирвалися ті слова. Але вони грубі, та правдиві. Юля подала Владекові руку.

– Ви розгнівались? – затримав він її. – Ну, як так можна? Антось перепросить вас, він уміє бути й чемним.

– Пан Антось мене не образив. Але я піду сама.

– О ні. Я цього не дозволю. Вибирайте хоч одного з нас.

Тоді Юля підняла голову і з серйозним виразом на дитячому обличчі звернулася до Антона:

– Проведіть мене, пане Кривда.

Антін і Юля знову дійшли до залізних фігурних воріт і зупинилися. По той бік Високого Замку ще шуміло, клекотіло місто, мигтіли вогні, а тут, на Замарстинові, вже було тихо. І тільки зрідка проходили пішоходи або гуркотів вулицею фіакр, доставляючи на передмістя запізнілого пасажира.

З-за огорожі виглядали на вулицю білі чашечки жасмину, пахли, п’янили. Над будинками ясніло глибоке небо. О, яке то було небо!

– Ви не дуже поспішаєте, Антоне? – почув Кривда тихе, ніжне.

Ні. Він не поспішав. Йому хотілося простояти тут усе життя. Сказав:

– Ні.

Тоді вона взяла Антона під руку і повела в садок, попросила сісти поруч з нею на лавочці і щось розповісти.

Що розповісти? Чому він якийсь… дивний? Хіба Антін знає? Про своє життя, минуле… А чи він пам’ятає його гаразд?

Що розповісти тобі, маленька наївна дівчино?

Вона попросила ще раз, і Кривда мовчки погодився. Перший раз у житті розповідав про своє минуле, пригадуючи його від самого дитинства.

У війну Антонового батька не взяли до війська – в нього не згиналась нога в коліні. Заздрили йому: не пропаде сім’я. Десь точилися бої, стугоніла тихими літніми ночами земля, дзеленькотіли шибки в курній Кривдиній хаті.