Роман Іваничук - Край битого шляху

– Ну! – крикнув той. – Не мо-о-жеш? A-а, то по хліб завтра прийдеш.

Антось заплакав. Уперше за час своїх бідувань ридання стиснули горло, і з нього вирвалося щось подібне на крик. Мале схудле тіло затряслось, як у пропасниці.

Білявий з кучерявим волоссям, спаленівши від гніву, кинувся до довгов’язого.

– Забєрай собє тшаскі і марш до д’ябла! А ти вставай, зе мном пуйдзєш.

Так несподівано і навіть дивовижно на той час селянський син Антось став приймаком повітового урядовця Зигмунта Кузьмінського.

Кузьмінський ніколи не займався політикою. Коли точилася різня між народами Австрії і Росії, тоді як неминуче назрівала кривава сутичка між українцями й поляками, він стояв осторонь, осуджуючи все, що загрожувало братовбивством. І саме через цю аполітичність спокійного магістратського статиста не минуло лихо. Запідозрений у симпатіях до росіян, він пройшов під конвоєм аж до Мішкольца в колонах смерті, і тільки там його, поляка, звільнили як невинного. Але те, що він побачив, – катування, побої, смерть невинних людей – запеклося ненавистю проти тих, хто під гаслом національної боротьби кликав до нових убивств.

Завжди понурий, завжди зморений важкою і нудною працею задля шматка хліба, Кузьмінський був насправді чуйною людиною. Він суворо глянув на сина Владека, коли той привів маленького жебрака до хати.

– Це хто?

– Він голодний, татусю.

Мати непривітно подивилась на Антося.

– Багато тепер таких ходить. Всіх не нагодуєш.

– Де твої батьки? – спитав Кузьмінський.

– Мама на тифус померла… А тата ще давно мадьяри забрали…

Кузьмінський змінився на лиці. Перед очима враз постала жахлива картина маршу арештованих «москвофілів»: голодні, затуркані мужики йдуть під штиками, як худоба на заріз, не знають, за що ув’язнені, і тільки стогнуть: «Діти, дітоньки…» А вони, їхня надія, в жебрацькому лахмітті блукають вулицями, випрошуючи хліба. Глянув на Владека і затрусився: «Таж з ним таке саме могло бути».

– Дай йому гарячої зупи, – буркнув Кузьмінський до жінки і вийшов. Через якийсь час повернувся, кинув хлопцеві штанці й сорочку.

– Одягайся!

Кузьмінська зі злістю кинулась на чоловіка:

– Багато маєш того заробку? Владека щоб вивів у люди!

Кузьмінський, ніби не чуючи слів дружини, спитав у Антося:

– Читати вмієш?

– Я ходив уже рік до школи, – відповів хлопець.

Антось жадібно сьорбав суп, голосно плямкаючи, і ковтав хліб великими шматками. З другої кімнати долітала розмова подружжя Кузьмінських.

– Я не можу дати пропасти цій дитині з голоду, коли вона уже переступила поріг нашої хати. Я Владека побачив у ньому, розумієш?

– Але ж він русин, Мундзю, – впиралася жінка.

– Русини також люди. Вони так само, як і поляки, можуть умирати від холоду, голоду й побоїв. І хай хлопець буде собі русином, коли захоче. Це не наша справа. А ти вже будь йому коли не мамою, то хоч не мачухою… Звіримося цього разу на долю. Та й Владек сам вибрав собі товариша…

Галузка бузку заслонила обличчя Юлі. Але Антін відчув на собі її допитливий розтривожений погляд. Вона доторкнулась пальцями до його руки, ніби наполягала, квапила: «Далі, далі».

– Кузьмінська так і не стала мені матір’ю, – вів далі Антін. – Мужицьке тавро, виписане незримими літерами на моєму чолі, не дозволяло їй наблизитись до мене. Я вчився разом з Владеком у гімназії, мав одяг, їжу – все, крім материнського тепла. Вона вчила нас, як тримати виделку і ніж за столом, посилала на курси танців, навчила правил доброго тону, але завжди я відчував боляче і гірко одне: все це для Владека. Мене вчила хіба тільки для того, щоб я часом не скомпрометував його в товаристві.

– Не плямкай, як хлоп із села, – робила зауваження. – Йди рівно, не горбся, як мужик з бесагами. – Я слухався, а в серці пекло: чому, чому все найгірше відносять до хлопа?

Кузьмінський, чесний старий Кузьмінський, не вилазив з паперів. Владек ніколи не завдавав мені болю. Ні разу. Тільки… Вас, може, дивує, що я не розшукував свого брата, сестер. Розшукував. Але послухайте… Ще на самому початку мого перебування в Кузьмінських мати Владекова спитала:

– У тебе сестри, брати є?

Я зрадів.

– Так-так! Є Марічка, Оленка, Василько…

– Матко боска! Цілий кагал! Де ж вони?

– Не знаю, пані, десь на людях…

– Так і запам’ятай собі: нічого ти не знаєш. Владекові казав що-небудь?

– Ні.

– І не смій. Прихистили тебе одного, і досить. У Владека добре серце – всіх мужиків поскликає. А розпапляєш – не поможе й пан Кузьмінський. Вижену.