Роман Іваничук - Край битого шляху

Це було дивно й цікаво.

Владек, проте, встиг оглянути всіх студентів і зорієнтуватися, в яку компанію потрапив.

– Шик! Еліта львівська. А поглянь на оту дівчинку…

Того ж дня Владек написав батькові листа, в якому просив пару злотих, «бо тут інший світ, бо тут синки знатних людей», а Владек не хоче дати їм зрозуміти, що він син бідного урядовця.

Антін прочитав цього листа й порвав. Це було перше непорозуміння між ними. Так юнаки почали віддалятися один від одного. Віддалялись і від родинного гнізда: один – просячи грошей, другий – відмовляючись від них.

Якось на семінарі професор запитав Антона:

– Кривда, ви – українець? Чи не краще вам було б записатися на лекції з руської етнографії або на граматику руської мови? Адже вас цікавить, мабуть, перш за все філологія руська?

Кривда зам’явся.

– Так, пане професоре, – відповів по хвилі. – Я відвідую лекції руської мови. Але думаю, що й ваші не зашкодять, так само як і професорові моя присутність.

– Ви мене не так зрозуміли. Я просто хотів вам дати пораду.

Антін почервонів.

– Дозвольте спитати у вас дещо, професоре. Ви згадували про кашубів і лужичан. Чи не змогли б ви трохи ширше про них розповісти?

– О, колего! – розплився в задоволеній усмішці Мохнацький. – Про них можна багато розповісти. Ці три слов’янські острівці серед швабського моря – кашуби, лужичани і балтійські словінці – цікаві не тільки з точки зору лінгвістики. Тут історія, політика і насамперед політика. Та цим ніхто не цікавиться. А жаль. Велику справу зробив би той, хто б зацікавився їхньою долею. Про це знають і пишуть, та тільки так, як про гуцульський діалект. А тут справа інша… Ну, гаразд… Якщо вам приємно відвідувати мої лекції – прошу дуже. Я тільки радий. – І Мохнацький швидко покотився по коридору.

З цієї пори в голові Антона засіла своя нав’язлива ідея. Він копався в книжках, переглядав бібліотечні картотеки з географії, етнографії, діалектології та історії і робив виписки. Вічно задуманий і стривожений власними думками, Антін забув про навколишній світ. У науковому захопленні він наче знаходив своє покликання. Подібно до свого вихователя Кузьмінського, в політичному житті Антін не брав участі. Познайомившись із політичними напрямками того часу, він не знайшов жодного, який міг би задовольнити всі його запити, полонити всю його енергію. Радикальна крайність революційних партій лякала його; угодовська ідеологія ліберальних відштовхувала. Наука! Коли б ті, які працюють у науці, спрямували свої знання на якусь ділянку суспільного життя, то наболілі питання були б розв’язані не революцією, війною, зміною кабінетів, а підвищенням загального культурного рівня людей. Так думав Кривда, досліджуючи найглибші пласти історії слов’янства.

З цього наукового захоплення завжди виводив його Владек. Веселий, усміхнений і життєрадісний, він вривався в убогу Антосеву квартиру, кидав кілька приємних слів Маційовій, одягав Антона в піджак чи пальто й виштовхував за двері.

– Яка погода! А ти киснеш, міль книжкова…

Вони виходили на Погулянку, якщо це було навесні; взимку мчали на лижах по схилах Кайзервальда.

Ходили й до театрів, кіно, на концерти. Деколи приєднувалися до компанії паничів і красунь-панянок. Дзвенів сміх, сипалися жарти. Владек не шкодував дівчатам компліментів, Антонові ж було нудно. Він непомітно зникав з гурту, а на другий день терпляче вислухував докори Владека.

Антін любив свого друга. Було щастям мати завжди біля себе Владека Кузьмінського. його товариства цілком вистачало Антонові. У Владека – ширша вдача. Він закохувався щотижня, ходив на пікніки, часом любив пограти в карти. Проте він не задумуючись готовий був зректися цієї компанії задля Антона.

Так минали роки університетського навчання. На вакації товариші їздили разом до Владекових батьків, одного літа вибрались пішки в Карпати. Владек захоплювався екзотикою гір – Антона вражало убоге життя гуцулів.

Після третього року навчання Антін не приїхав до Кузьмінських. Минуло багато літ з того часу, як він покинув своїх менших сестер і брата в чужих людей, а сам прийшов до міста. Збігли роки, погасла й туга у вихорі нових вражень, і в пам’яті залишилося щось подібне до уривків забутого сну. Воно все далі й далі відходило і, врешті, губилося в плині часу, як пушинка кульбаби у передвечірньому повітрі…

І ось після подорожі в Карпати, про яку так смачно вмів розказувати Владек, Антін дивно змінився. З дна душі враз виринуло старе, забуте, майже незнайоме. Воно підкотилося клубочком туги й гіркотою розлилося по тілу.