Роман Іваничук - Край битого шляху

У коридорчику Владек зустрівся з Костельніцьким. Обличчя господаря з широким приплюснутим носом розпливлося в усмішці. Владек зрозумів, що є якась газетна новина. А зараз йому нітрохи не хотілося встрявати в дискусію. Привітавшись, Владек хотів пройти до своїх дверей, але Костельніцький перегородив йому дорогу газетою.

– Не читали сьогоднішнього номера, Владеку?

– Ні.

– Прочитайте, варто. Союз із Німеччиною зміцнюється з кожним днем. Ви знаєте, що це означає?

– Що це означає? – спитав знехотя Владек.

– А те, що Польща має союзником нового Наполеона. Далі самі думайте.

– Не хочу думати. Є для цього міністерство закордонних справ. Зрештою, і Наполеон скрутив собі в’язи, – махнув рукою Владек.

– Гітлер в’язи не скрутить, будьте певні. Він ще так сколихне світом, що й таких устриць, як ви, підхопить вихром. Ваші інтернаціональні примхи швидко вивітряться, повірте мені! – Костельніцький почервонів. – Скажу вам одверто: я ненавиджу тих, хто вас виховав.

Коли Костельніцький виголошував політичну тираду, Владек намагався чемно обминути його, щоб зайти до своєї кімнати. Але останні слова дійняли до живого.

– Я нікого не змушую поважати моїх батьків! – спалахнув рум’янцем обурення. – Може, вони самі заслуговують на пошану без нічиєї протекції.

– Ви, бачу, амбітний, – комісар поліції примружив очі, – за це хвалю, тільки… тільки от що. – Він знову заступив Владекові дорогу до кімнати. – Діти часто йдуть і мусять іти іншою дорогою, як їхні батьки, тим більше ви.

– Не розумію пана.

– Польща йде новими шляхами до своєї могутності, а хто не увіллється в це русло, того викинуть і розтопчуть, як хруща.

– Це мене не стосується.

– Це вас стосується, добродію. Я, слава Богу, знаю вас не перший рік. Вас навчили любити ближніх. А це тепер не в моді. Сильний перемагає. А сильні ми – польська нація. І сильні люди з двома руками. А у вас одна рука зайнята і волочить за собою ворога в наш табір. У кращому випадку – ворожа рука тягне вас за собою. Відірвіть свою, поки не зрослась, бо однак треба буде відрубати, хоч би й з кистю.

Владек пильно вдивлявся в очі господаря. Починав розуміти. Ворожість поліцая до Антона збіглася з його власною, тільки що зародженою.

– За що ви ненавидите Антося?

– Не так його, як батька вашого, що вигрів гадюку за пазухою.

– Це, мабуть, ваше безпідставне упередження. Антось – гадюка?

– Ви не переконалися в цьому при зустрічі з ним у залі Коперніка на нелегальному засіданні «Студентської громади?»

Владек здригнувся.

– Вам це відомо?

– Нам усе відомо.

Владек відхилив руку Костельніцького, сперту на одвірок, і зайшов до кімнати.

– Вам лист із дому, – кинув йому навздогін Костельніцький, доторкнувшись пальцями до вусиків.

Владек узяв листа, не дивлячись на господаря.

Писав батько. Просив негайно приїхати – мати захворіла. Владек незадоволено скривився. Їхати додому якраз тепер дуже не хотілося. До того ж це знову батькова вигадка. Мати завжди хворіє, і, напевно, й тепер нема нічого особливого.

Але почав збиратися. Залишив Костельніцькому ключі від кімнати й поїхав на вокзал.

Мати лежала тяжко хвора. Біля неї сиділи лікарі і старий Кузьмінський.

– Що з тобою, мамусю? – нахилився Владек до хворої, яка важко дихала й дивилася в стелю блукаючим поглядом.

– Синочку! – тихо зойкнула Кузьмінська. – Приїхав! Який дорослий став. Як ти там?

– Добре, мамусю. Я асистентом на кафедрі, ти ж знаєш.

– Слухай, Владеку… Якби щось… до чогось… не забувай батька, чуєш?

– Що ти, мамо! – кинувся до неї. – Мамусю!

Батько голосно схлипнув і вийшов з кімнати.

– Нічого, синочку, йди… А як Антось? Передай йому моє благословення. Він добра дитина… Йди, сину. Я, може, засну, йдіть усі від мене.

Старий Кузьмінський ходив сам не свій, тяжко пригнічений горем. Він бачив, що дружині не видужати. Рак не виліковують. Никав поглядом по кімнатах, виходив, знову заходив і зупинявся перед Владеком. Йому хотілося спитати: «Синку, що буде з нами, як мама помре?» Але боявся вимовити ці слова.

Кволо запитав про щось зовсім непотрібне: чи у Львові така сама погода, як тут, або чи не було газет? І не чекав відповіді.

– Антось здоровий?

– Здоровий, татку. Казав кланятися вам… – відповів стримано.

– Давно не маю від нього листа. Чи не загнівався?

– О, ні, татусю. Він завжди тепло згадував про вас. Тепер виїхав. Мабуть, роботи шукає. Не знаю, де він. Зрештою, у нього вже своя дорога.