Роман Іваничук - Край битого шляху

…Мохнацький зняв окуляри й довго не міг упізнати свого колишнього студента. Приглядався.

– Ви – Кривда? Але чому такий змарнілий? Що з вами? – схопився з канапи й підійшов до Антона. Взяв його за руку. – На вас страшне вбрання. Вам не дали роботи, так? О, це безглуздя нашої політики! Але чому ви не зайшли до мене? Я зміг би вас влаштувати у філії державної гімназії…

– Але ж бо все гаразд, – заспокоював Антін професора. – Я з дороги і тому… такий, – зніяковіло показав на костюм. – Пробачте за мій вигляд, але в мене невідкладна справа. Я просто з Шльонська…

Професор не дочув.

– Звідки?

– Із Шльонська, професоре, – уже усміхнувся Антін.

– Це справді? Як?

– Поїздом, пане професор.

– Та знаю, що не пішки, але… Ну, ходіть ближче.

Зайшли в кабінет професора. Мохнацький пересунув на столі папери і ще недовірливо дивився на Антона.

– Отже, їхав. А я й не думав. Сказати правду, не думав. Дивний хлопчисько. – Усмішка поглибила зморшки на обличчі.

Антін пригладжував пом’яті вилоги піджака, не знав, з чого почати. Мимоволі глянув крізь відчинені двері у спальню: на ліжку – зім’яте покривало й недбало відкинута подушечка, на краю тумбочки – книжка. І в спальні тихо…

– Розповідайте, чому мовчите! – пробудив професор Антона. – Дивіться на нього! Приїхав із Шльонська й мовчить!

Антін розказував докладно. Нестача грошей не дозволяла йому ґрунтовно ознайомитися з мовними особливостями етнічних груп Сілезії. Не мав можливості побувати в Нижній Сілезії, яка під німцями. Але все-таки дещо зібрав.

Професор узяв з рук Антона течку з матеріалами і, чухаючи вказівним пальцем чорну борідку, перегорнув дрібно списані картки.

– А мова де? – спитав. – Маю на увазі діалекти.

Мохнацький спідлоба зиркнув на Антона. В сірих Антонових очах побачив те, що завжди любив бачити у своїх студентів, – уперту думку. Кістляве заросле обличчя, зосереджений погляд сподобалися професорові.

– Ви зібрали виключно топонімічні матеріали, Кривдо. Це випадково чи з метою?

– Не можу сказати, щоб ставив перед собою якусь чітку мету. Але топоніміка мене зацікавила, і я…

– Пишіть дисертацію. Дослідження топонімічних назв… До речі, це дуже молода галузь науки. А ще до того топоніміка [9] Географічні назви певної території. Полаб’я. Ви мали б успіх.

– Для дисертації поки що нема умов.

– Матеріалів замало?

– Матеріалів вистачить. Ще й Траутман пообіцяв дещо прислати…

– Ви йому писали? Ого! Дивіться… Тоді у чому ж справа? Пишіть.

– Пане професоре… Я хотів порадитися з вами. Можливо, ви й не знаєте, Шльонськ жахливо германізують. І ось я думаю, що за допомогою цих матеріалів…

– Добродію, не хапайтеся відразу за політику, бо зав’язнете у фразах. Ви опрацьовуйте матеріал. Чого вам ще не вистачає?

– По-перше, треба знайти роботу… Бачите, який я. А потім – керівника.

– Я згоден бути вашим керівником.

Обидва замовкли. Антін у душі погодився з професором. Справді, спершу треба розжувати матеріал. Аудієнція закінчувалася. Хотів уже підвестися, коли професор вибачився і вийшов у спальню. Через хвилину повернувся. Зупинивсь перед Антоном, зам’явся.

– Я знаю… знаю, що ви гордий. Але повірте, що це від щирого серця…

Антін не зрозумів.

Мохнацький сягнув у кишеню і вийняв звідти пачку банкнотів.

– Отут декілька злотих… Візьміть, прошу вас, Кривдо.

– Що ви, професоре! – спаленів Антін і рішуче одвів його руку.

– Я не хотів вас образити, не подумайте так… Я хочу, щоб ви написали дисертацію.

– Дякую, щиро дякую, – прошепотів Антін. – Але я не візьму. Мала ціна мені, якщо так буду пробиватися. Дякую, професоре. Я іншої допомоги у вас прошу.

– Гаразд. Хай буде й так. Залиште мені свою адресу на всяк випадок.

Уже сутеніло, коли Антін вийшов від професора.

Професор повів Антона за веранду.

– Ви не маєте бажання оглянути мій садочок?

– Боюсь, що і так забрав у вас багато часу. Але на квіти…

Через парканець вихиляли чепурні голівки кучеряві жоржини – білі, червоні, рожеві.

– Це моя доня їх плекає, – похвалився Мохнацький. – Ми й забули про неї. А вона, напевно, в садочку. Ходімо.

Антін тяжко перевів подих. Ні, він не забув про неї. Розмовляючи з професором, увесь час думав, боявся і бажав: ось-ось у відхилених дверях спальні так, як тоді, покажеться чорноволоса циганочка, привітається, всміхнеться й збентежено опустить очі. Але Юля не виходила, і в серці Антона, мов обірвана струна, скрутився біль, коли він покидав кімнату професора. А може, Владек говорив правду? Тепер побачить її… Підходили до хвірточки, а там – вона між квітів.