Роман Іваничук - Край битого шляху

Антін сьогодні глибоко відчув свою самотність. Що з того, що він горить, думає, добивається знань, відмовляючи собі у всьому? Що з того, що останні гроші витратив у Сілезії? Гроші… Не тільки гроші, щастя своє втратив, що само просилося йому до рук. Тепер він напише дисертацію, але та, яка розігнала б оцю пітьму, зігріла, зрозуміла, допомогла, стоїть біля Владека й шепоче до нього. Владек чує її дихання, стискає її руку. А він, Антін, – самотній. І така ж одинока Маційова.

Зі всіх, кого знав Антін у житті, з усіх, хто, як мати, міг бажати йому добра, з усіх, хто любив його, він міг би назвати одну людину – Маційову. Вона кривиться, коли Антін називає її добродійкою, але, якщо це слово належить благородним людям, то він віддає його повністю їй. Своїй добрій неназваній мамі.

Тихо ступає вона за стіною, стара, згорблена, покликана на світ хіба що для мітли та для відкривання брами запізнілим з гулянки паничам. Ходить і зітхає. Вона бачить, що в Антона якесь горе. Більше нічого вона не може зробити, але це зітхання наче полегшило його біль, коли він повернувся від професора, втік від двох силуетів, випадково побачених у садку.

Антін хотів би признатись їй у всьому, щоб до решти розділити горе, але… Хіба в неї свого замало? А якби зараз прибіг до неї і схилив їй голову на коліна, як матері, яку мало пам’ятає, вона б потішила, сказала б, що колись у житті і брата, й сестру ще зустріне, і навіть Юлю…

Човгає вона за стіною старими шкарбунами по підлозі, а він лежить на ліжку самотній і вдихає випари гарячої білизни, що доносяться через вікно.

Знову голос з-за дверей:

– Може, будете вечеряти?

– Дякую, не хочу.

Тихе зітхання, як подих вітру, шелеснуло й згубилося в щілинах дверей.

…Владек сьогодні нагадав йому про те, що вже втихомирилось було на дні серця. Сестра Оленка і брат Василь. Хіба це не примха долі? Живуть на світі рідні брати, сестри й не знають нічого одне про одного. Блукають у морі людей три частини однієї краплі і не знаходять себе. Навіть не шукають. Хіба це не примха?

Василя, напевно, нема живого. Чомусь така думка, що його немає. А Оленка… Вона була тоді маленькою і прив’ялою від голоду. Антін пам’ятає, що він дуже любив її, свою сестричку. Воно було таке потішне, коли розмовляло.

Де вона тепер? Може, загубилася по наймах, і ніхто ніколи не знатиме, де її могилка? Або носить воду, бавить панських дітей, миє підлоги й терпить знущання і насмішки? А може… Страшний здогад навіявся, і від нього похололо в грудях. Ні, тільки не це! Антін силкується не думати про Оленку.

– Так можна й збожеволіти, – сказав сам до себе й повернувся до стіни. Спробував відтворити в пам’яті інші образи, але даремно.

Чому Владек якраз сьогодні запитав про його сім’ю?

І то після розповіді про смерть матері. Антін хотів було ще поцікавитися, як почуває себе батько, коли тут таке недоречне й дивне його запитання… Владек був у Коломиї, може, він щось знає?

Антін схопився з ліжка, засвітив. Накинув наопашки піджак і, не зачиняючи дверей, вибіг на вулицю. Наштовхувався на людей і не просив вибачення. Трамваєм – він повз, як черепаха! – добрався до вулиці Шептицьких, де жив Владек. Натискав на дзвінок довго, як на пожежу. Почулися швидкі кроки, вийшов Костельніцький.

– Що сталося, чого так дзвоните? – спитав грубо.

Лише зараз Антін опам’ятався. Самому стало соромно, зніяковів.

– Владек дома?

– Він пізно приходить. – Костельніцький сердито зачинив двері, не сказавши більше ні слова.

Антін повернувся з почуттям, ніби його вдарили в обличчя. Так розмовляють хіба з жебраками. Каявся, що йшов. Безглузда уява. Прибіг, прилетів… А дізнався, що Владек ще з Юлею.

Так, він ще там. І треба про все забути.

…Маційова зустріла Антона з лукавим виразом на обличчі.

– До вас приходила якась панєнка.

– Панєнка? Що за одна?

– Вам краще знати. Дуже ладна панна! В пана Антося, напевно, настрій покращає… Я просила почекати. Не захотіла.

– Хто це може бути? – Антін розгублено розвів руками.

Маційова одразу спохмурніла, прикро розчарована, що їй не вдалось потішити свого квартиранта. Знизала плечима.

– Щось переказувала?

– Ні… Дуже поспішала, начеб на неї хтось чекав.

– Що за день! – Антін увійшов до кімнати. – Хто це міг бути? – Засвітив. Повів очима й на підвіконні побачив складений аркушик паперу. Хтось кинув його знадвору крізь відчинене віконце. Антін схопив папірець, розгорнув і прочитав:

«Це я була. Мохнацька».