Роман Іваничук - Край битого шляху

Антін зрозумів це всім серцем, і якоюсь порожнечею війнуло в грудях. Не стало там того, чим жив досі, чим страждав, на що надіявся, чим заповнював кожну прогалину в часі. Хтось це забрав і замість того не поклав нічого.

Минали дні, а він переглядав газети й годинами лежав, втупивши погляд у стелю.

Та одного разу майнула повз вікно висока постать Владека. В першу хвилину Антін зрадів: поговорить, поділиться з ним думками. Але одразу ж уявив переможний вираз Владекових очей. Уявив його біля себе: Владек поплескує по плечу й зухвало докоряє: «Ми приходили до тебе, де ти волочився?»

А дзвінок деренчав.

«Треба забути все до крихти. Не можна тепер з ним зустрічатися».

Вибіг у коридор і сказав до Маційової:

– Мене нема дома, я кудись поїхав.

Чув, як Владек спитав здивовано:

– Знову поїхав? Назавжди?

У Владековому запитанні звучала нотка радості.

«Хай буде так… Я стою вам на заваді, мене немає», – гірко подумав Антін і махнув рукою.

Владек повертався від Антона збуджений, але заспокоєний. Все! Він сьогодні освідчиться Юлі. Владек уже давно розмовляв з Мохнацьким і має від нього, так би мовити, батьківську згоду. Ця розмова відбулася-таки на початку семестру.

Часто після роботи Мохнацький любив поговорити на теми, які зовсім не стосувалися науки. Про мисливство, якщо надворі зима, влітку – про рибальство, притому він ніколи не рибалив і не полював. Владек радо підтримував такі розмови. Йому здавалося, що вони зближують його з професором. Воно й справді так було. Мохнацький іноді згадував покійну дружину, а тоді обов’язково говорив про Юлю – її копію. Владек пожвавлювався, і професор помічав, що його асистент не байдужий до Юлі.

Але якось зайшла розмова про Кривду. Мохнацький запитав, чому він не заходить, що з ним. Він же привіз із Сілезії цікаві матеріали. Чи працює над ними? І взагалі що він зараз робить? Владек відчув у голосі професора теплу турботу про Антона, і це його занепокоїло. Довго не думаючи, він збрехав, що Кривди у Львові немає. Професор пошкодував. Було б добре, якби Кузьмінський довідався про його адресу. Владек промовчав.

– Мудрий хлопець, проте я не можу його зрозуміти, – промовив професор сам до себе. – Та-ак… Але й ви чомусь останнім часом не заходите. Посварились, чи що? – підморгнув багатозначно.

Владек просіяв. Слава Богу, Мохнацький змінив тему.

– Ні, пане професоре, – зітхнув він, опускаючи очі. – Ні. Але коли вже так розмова повернулася, то… як сказати… – Владек постановив собі сказати саме тепер. – Усе виходить не на жарт.

– Ого! То це поважна причина! – засміявся Мохнацький. – Напевно, у вас горе, а в когось смішки.

– Та ні! Здається, ні… Юля прихильна до мене…

– І він не приходить! Дивіться на нього!

– Я ж не знаю, як ви…

– А що я? – тут професор підвівсь і задумався. Тінь майнула в його очах. – Що я?…

Владек схопився з крісла.

– Щиро дякую, професоре… Я… я дуже…

– Ви дуже приємно схвильовані, – докінчив Мохнацький улюблену фразу свого асистента.

– О, так…

Після цієї розмови Владек довго ходив сам не свій. Що робити? До приїзду Антона із Шльонська все так добре складалося. І принесло ж його! Ще тоді, в садочку, Владек зрозумів, що Кривда став серйозним суперником. Він бачив, як Юля кинулась йому навздогін, а потім зайшла до хати, залишивши його самого в саду. Знав: вони зустрінуться. Та як цьому запобігти? Розказати їй про сестру Антона – неможливо. Йому? Так, Антонові. І він пішов до Антона, щоб розкрити товаришеві страшну таємницю, хоч вона, може, і уб’є його.

Владек повертався від Антона задоволений. Добре, що його не застав удома. Все-таки прикро було б казати йому правду. Тепер він знає, що робити.

Напахчений, гарний і шляхетний, він прийшов після довгого часу до Юлі. Вона не зраділа його появі, але й не виявила незадоволення. Їй тепер було байдуже до всіх. Юля вже не чекала на Кривду. Минали осінні дні, відриваючи один за одним календарні листки – тихо, мляво, спокійно. Антін не приходив. Спочатку нетерплячка, потім ображена гордість, врешті, тупа байдужість зморювали душу дівчини. Запитувала себе, чи справді любить. І залишалося це загадкою, такою дивною й нерозгаданою, як і сам Антін. Професор часто згадував Кривду. Юля тоді насторожувалася, але довідувалась тільки про одне: дивний Кривда знову зник. Що він задумав? І завжди Мохнацький закінчував тим самим резюме: «Ця людина з’явиться знову, може, й обідрана. Але здивує всіх нас».