Роман Іваничук - Край битого шляху

– Пробачте, – підійшов той, – чи не ви колись перед тією колотнечею в залі Коперніка кидали доволі радикальні репліки?

– Щось було подібне, – зрадів Антін, що є з ким заговорити. – А ви також там були?

– Аякже! Хіба не пригадуєте, збори вів, головував. Пригадали? І вам неприємна така зустріч, напевно.

– Чого ж би… – зам’явся Антін.

– Так, так… Але зрозумійте, що сама публіка примусила і мене так повестися з вами. Не треба ховати в серці образи. Це було так давно, і такі ми були тоді наївні. А зараз… Мушу признатися, що в тодішній нудній компанії «Студентської громади» ви з’явилися як свіжий вітер.

– О, це схоже на комплімент, пане Вербицький.

– Ні, справді, – притиснув руку до грудей співрозмовник, як давній знайомий, привітно дивлячись в очі Антонові. – А що ви зараз робите?

– Те, що й ви. Прийшов послухати.

– Та я тільки мимохідь. Хотів узяти репортаж для газети. Тут, скажу вам по щирості, нічого нема цікавого. Читають реферати, звітують, добиваються грошей для сільських читалень і ніколи їх не отримують. Є робота корисніша. Думаю, ви кудись належите?

– Ні, нікуди не належу.

– О, це цікаво. Тепер таких у Львові зі свічкою вдень не знайдеш. Може, вийдемо, пане-товаришу, поговоримо, чи ви…

– Мені однаково. Можемо вийти.

На вулиці розговорилися. Орест Вербицький уже два роки працює в апараті УНДО. [10] Українське національно-демократичне об’єднання, націоналістична партія. Робота кипуча. Це не студентські організації. Тут вирішуються справи політичного характеру. Якраз тепер передвиборна гарячка. Треба відстояти до сейму свою людину. Це велика справа – мати в сеймі представника від українців. Добре було б, якби Кривда захотів узяти участь у передвиборній кампанії. З таким ораторським хистом, з таким запалом! Ну, як?

Антін не довго вагався. Якщо він уже вирішив влитися у політичну роботу, то це найкраща нагода, щоб почати. Домовилися зустрітися наступного дня на Трибунальській.

На Трибунальській щодня дзвеніла келихами кав’ярня «Нафтула». Тут не просто пили вино і пиво. У наповненому пахучим цигарковим димом залі «еліта» польської й української націй намагалися вирішувати за столиками долю своїх народів.

Сидів і Антін за гальбою пива й прислухався до розмов. Тут одні відстоювали «чистоту націй», інші пропагували високу шляхетність. Про майбутніх сеймівських послів говорили так, як про приправу до котлет або про піну на пиві. Всі суперечки точилися навколо німецько-польського договору. Ім’я Гітлера не сходило з уст. Кожен крок нового «Наполеона» викликав захоплення в людей, які за столиками кав’ярні розв’язували політичні питання.

Тут велися запеклі дискусії, поляки ображали українців, а українці поляків; іноді дзвеніли бокали від ударів кулаками об стіл, але всі дружно піднімали тости за розумну зовнішню політику уряду Речі Посполитої.

Антін днями просиджував у кав’ярні. У нього складалося враження, ніби він виступає в ролі олов’яного солдатика. На другому тижні такої «діяльності» йому хотілося все кинути. Майбутній посол, за якого він повинен був агітувати, напевно, також отак сидить і запиває вином пишні фрази. Але посла Антін не бачив, і він його мало обходив. Хотів знати, в чому полягає практична діяльність УНДО. І ось вона майже вся тут. Або така, як тут. Не міг спокійно слухати, як представники українських партій розпинаються за Гітлера. Парадоксальним виглядало те, що присутні тут поляки схвалюють договір свого уряду з державою, яка насильно германізує жителів Сілезії і Полаб’я.

Почав розуміти одне: все котиться в якусь прірву, брудний вал води захоплює з собою більше й більше річок, потоків, і зупинити його вже нема сили.

– Це збіговисько ренегатів, ми повинні сказати їм про це вголос! – кипів, розповідаючи Вербицькому про свої враження.

Вербицький зацитькував. Вони, представники легальної партії, не мають права виступати проти політики уряду.

– Ми займаємось питанням не перетворення, а тільки вдосконалення суспільного ладу. Вам треба це зрозуміти.

– Я розумію, – відповів Антін різко. – Ми зміцнюємо існуючий лад.

– Не зовсім так. Усуваємо вади, здебільшого національного характеру.

– Збираючи по дорозі крихти зі столу Мосціцького, – додав Антін.

Інтелігентне обличчя Вербицького спалахнуло рум’янцем обурення.

– Ну, це вже, знаєте, пасквіль! Ви як хочете, революцією?

Антін не чекав такого запитання. Але воно само і без Вербицького постало перед ним. У пам’яті зринув образ скривавленого демонстранта. Антін знову почув його передсмертний крик: «Хай живе революція!»