Роман Іваничук - Край битого шляху

Налітав сніг. Холодний вітер проймав до кісток. Сніг чимраз більшими пластівцями заліплював очі. Проходячи повз ратушу, Антін звернув увагу на невисокого чоловіка в одежі сажотруса. Обличчя його досі ніде не бачив, але воно було таке знайоме, що Антін мимоволі зупинився, вдивляючись. Сажотрус, не розуміючи погляду Антона, двічі оглянувся і знизав плечима. Антін зупинивсь і дивився вслід, поки сажотрус не зник за рогом вулиці.

– Де я його вже бачив? – спитав себе.

Часто буває: нав’яжеться якась мелодія, і ніяк її не позбутися. Іноді обличчя незнайомої людини весь час постає перед вашою уявою. Ви не знаєте, де вам доводилося її бачити. Можливо, що ніде й ніколи. Проте мозок працює, пригадує, ви питаєте себе: хто б це був?

Так і Антін не міг викинути з пам’яті обличчя людини в одязі сажотруса. Очі, погляд і особливо лінія вуст були йому звідкись добре знайомі. Антін пригадував своїх друзів, знайомих від самого дитинства, але цього між ними не знаходив.

Минув тиждень з того часу, а образ не забувався. Це доводило Антона до злості на самого себе. Стільки задумів зароджувалося останнім часом, і на тобі – скалкою застрягла думка про якусь випадково зустрінуту людину. І нарешті Антін згадав. Це було смішно й безглуздо. Голячи якось худі щоки перед дзеркалом, він побачив, що його власні уста й високе надбрів’я такі самі, як у цього сажотруса. Голосно засміявся з такої подібності й перестав думати про нього.

Роботи в Антона було тепер дуже багато. Порвавши зв’язок з ундівцями й редакцією «Діла», він ніби очистився від чогось неприємного, липкого, немов звільнився від тягаря, що довгий час пригнічував думку. Перед ним відкрилося все багатство сілезького матеріалу.

Цілими днями Антін сидів над матеріалом. Скромні назви річок, сіл, озер, навіть окремих горбів чіплялися за пожовклі, крихкі сторінки неписаної багатотомної великої історії слов’ян, просили підняти важку її обкладинку і заглянути в далеке минуле. Щось зовсім нове, невідоме людям обіцяли розказати і все ще лежали перед Антоном – загадкові, німі, нерозгадані ієрогліфи.

Найлегше далось те, на що наголошував Мохнацький: особливості сілезького діалекту були досліджені. А топоніміка лежала мертвим багажем.

Антін насмілився написати ще одного листа професорові Траутману в Прагу. Просив вислати деякі тлумачні словники, послав список назв, про які важко було сказати, чи вони є чисто німецькі, чи скальковані зі слов’янських. Сам копався в німецьких і польських словниках, часто вдавався до староруських пам’яток.

В кімнаті віяло холодом. Уже чотири дні не кидав у піч вугілля, вікно покрилось товстим горбкуватим шаром криги, сивий іній виступив на вогких стінах.

Усі гроші вийшли. Маційова не показувалася до Антона. Знала, що її відвідування нагадують йому про борг. Один тільки раз спитала, спитала і пошкодувала, чи в нього немає хоч злотого. Антін сидів закутаний у пальто і з винуватим виразом мовчки заперечив.

Треба шукати роботи, далі нема чим жити. На тумбочці лежав кусень хліба і дві грудочки цукру. Це вечеря. На сніданок нема нічого. Можливо, що у філії державної гімназії на Рутовського дадуть кілька годин або хоч порекомендують невстигаючого гімназиста.

Задеренчав дзвоник. Антін не поспішав відчиняти, до нього ж ніхто не приходить, не квапилася й Маційова.

«Напевно, поштар», – подумав і підійшов до дверей. Морозний вітер дмухнув сухим снігом у сіни, у двері просунулася засніжена голова листоноші.

– Так довго змушуєте чекати під дверима, – буркнув.

– А ви кидайте газету в скриньку, – порадив Антін.

– Та певно, але для вас є ще й переказ, добродію. Цього в скриньку не кидаю.

– Переказ? – здивувався Антін. – Переказ?

Це був гонорар з тижневика «Рада». Не пам’ятаючи себе від радості, Антін накинув пальто й побіг на пошту. По дорозі купив у газетяра останній номер «Ради». Півтори сторінки займала його стаття «Господарі своєї землі».

«Вже три дні, як люди читають мою статтю, а я й не знав. Дурень!»

На пошті йому виплатили тридцять чотири злотих. З цими грішми можна якийсь час перебути. Повертаючись, купив по примірникові різних газет і поспішив додому.

– Рушило! Рушило! – говорив уголос, ковтаючи снігову порошу. – Скінчилося! Почалося!

Дома перелякав господиню несподіваними окликами.

– Маційова! Пані Маційова!

– Що сталося, пане? Що з вами?

– Все добре, все чудесно! – він закрутив стару довкола себе і потяг її за руку до кімнати.