Роман Іваничук - Край битого шляху

– Це мій квартирний борг, – казав Антін, викладаючи гроші перед здивованою господинею, – це на смачний обід, а за ці, будьте ласкаві, купіть у сусідів відро вугілля й оживіть оцю кляту піч.

Маційова дивилася якийсь час на веселого Антона, потім швидко обернулася і вийшла з кімнати, витираючи брудним фартухом очі.

Антін сумно поглянув їй услід.

– Добра подруго бідної моєї юності… – зітхнув він і взявся до газет, його стаття анітрохи не була змінена. Перебіг поглядом заголовки статей в інших газетах. Здивований, схопився з крісла: може, це сниться? Майже в кожному сьогоднішньому номері писали про його статтю! Ні, це не був сон. Він замкнувся у холодній кімнаті, а в газетах друкували відгуки на його статтю, вже точилися суперечки.

«Громадський голос» схвально відгукнувся про статтю якогось А. Кривди, надруковану в «Раді».

В «Ділі» була надрукована замітка під заголовком «Сорочка ближча, ніж кожух». Невідомий автор висміював Кривду за його благородний жест полабським слов’янам.

Польська «Газета поранна» в кількох словах згадала про цікаву і претензійну статтю якогось Кривди.

Антін стояв серед кімнати розгублений, стривожений. Газета тремтіла в руках.

«Піти до Владека? – подумав. – Ні, цей нічого не зрозуміє і не допоможе. До Мохнацького! – Але в грудях щось шпигонуло, защеміло. – Ще не пройшло», – прошепотів.

Саме в цей час Владек лежав на канапі, переглядаючи свіжий номер «Газети поранної».

– Це ж про Антона! – схопився. – Хіба він тут?

І що пише?

Якусь мить Владек був у захопленні. Але одразу ж захоплення минуло. Як це так несподівано Антін стає відомим? Відгомін хвилинної радості за успіхи друга змінився заздрістю. Очевидно, він звідкись прислав статтю, бо що міг би робити у Львові? Але звідки, де він зараз?

Владек вийшов, щоб купити примірник «Ради» з Антоновою статтею. Прочитав і зайшов до Костельніцького.

– Як це вам подобається? Газети трублять про Кривду.

Костельніцький пильно поглянув на Владека і знехотя взяв тижневик. Пробіг очима статтю, зупинився на останньому абзаці. Почав читати ще раз. Потім відклав газету і примружив маленькі очі.

– А вам як?

– Правду кажучи, газети мають про що говорити. Це матеріал з його поїздки в Шльонськ. Дивно те, що він тут виступає прихильником поляків.

– О, так! – прорвалося з горла Костельніцького всуміш із сміхом. – Це дивне тільки для сліпих у політиці, тобто для вас! Для мене стає все ясним. Хитра бестія. Чи не варто б ним зайнятися серйозніше? – Останні слова Костельніцький говорив для себе. Зиркнув на Владека. Знову глузлива усмішка скривила його губи.

– Ви своєю академічною головою хоч що-небудь розчовпали з цієї прокламації?

– Прокламації?

– Еге ж. Ви не відчуваєте тут антидержавного тону, мій дорогий? Не чуєте? Візьміть прочитайте ще раз. Але уважно, вельмишановний асистенте.

Сьогодні Мохнацькому здалося, що він зустрівся сам із собою, і на якусь мить злякався свого двійника. Ще вранці славіст професор Каменкович при зустрічі на вулиці повівся так, наче хотів перед чимсь його застерегти.

– Дорогий колего, ви знаєте, що сьогодні студенти обговорюють ваші праці на славістському гуртку?

Мохнацький високо звів брови.

– Про засідання знаю, але що…

– Бачите. А ректор, як не дивно, дізнався про це раніше за вас. Йдеться про вашу працю «Особливості мови Словацького».

– Ах, ось що! Так, через неї на мене давно дивляться скоса. Але ж вони помиляються. Я ніколи не був козакофілом і бунтарських ідей Словацького не торкався. Мене мова цікавить.

– Шановний колего, ваша наукова думка сильніша за вас самого. Їх мосць ректор і присні, а також студенти розуміють ваші праці краще, ніж ви самі.

Мохнацький задумався.

Студенти повідомили його про засідання під час перерви. До професора підійшов стрункий юнак з чорним волоссям і гострими карими очима.

– Що ви задумали, Сарабаю? – суворо запитав Мохнацький. – По-перше, це нетактовно з вашого боку, що ви не спитали в мене дозволу…

Сарабай, слухач третього курсу, перебив, перепрошуючи за нечемність:

– Ми ніколи не питаємо дозволу в авторів, бо справа не в особі, а в науці.

– По-друге, – вів далі професор, – ви можете мене поставити в неприємне становище.

– Студенти думають, що професор Мохнацький не відмовиться від своїх праць, які самі б’ють по рутині в науці.

Мохнацький пильно глянув на студента.

– Го, дивіться на нього…

…На засіданні професор уважно слухав і нервово смикав борідку. Той самий Сарабай виступає з ґрунтовним аналізом його праці. Детально аналізуючи зміст книги, він звертає увагу на те, про що мало думав сам автор. Українізми в творчості Словацького взяті з уст простого народу. Герої творів Словацького – поляки з черні – широко вживають їх у своїй лексиці. Цей прийом, як стверджує Мохнацький, відіграє у творах поета не стільки стилістичну, скільки соціальну функцію. Він говорить про глибоку спільність і зв’язок двох народів.