Роман Іваничук - Край битого шляху

– Радо допоможу вам. Але хвилиночку… Для того, щоб який-небудь видавець випустив книгу під вашим іменем, вам треба ще до того десь надрукуватися. Так буде краще. Знаєте що? Напишіть розвідку про топоніміку без жодного політичного забарвлення, і я вміщу її у краківських «Вядомосьцях літерацкіх». Там я дещо вже друкував.

Антін схопив за руку професора. Але той смикнув її і знову тим самим пронизливо-недовірливим поглядом ошпарив Кривду.

– Де ви були весь час?

– Тут, професоре.

– Чому не заходили?

– Не міг. І не можу вам сказати, чому…

– Дивіться на нього! А я хочу, щоб ви сказали мені правду. Хто до вас сьогодні заходив?

– Не розумію. Ніхто не заходив…

– Ніхто?! Як – ніхто? – кинувся професор. – Де ж тоді Юля?

– Панна Юля? До мене? – сторопів Антін. – Як…

Професор метнувся до одежної шафи й накинув пальто. Кривда зупинив його.

– Що сталося? Кажіть же!

– Сьогодні ми читали вашу статтю і те, що в газетах. І вона щось задумала… Недавно пішла. Біжіть, ну, швидко біжіть! Знайдіть і приведіть її сюди. Ну, чого стоїте?

Антін біг вулицями, не розуміючи, в чому справа. Знав, що Юля десь там, у нього. Але чому, чому? Шарпнув двері, вбіг у сіни, відчинив двері своєї кімнати. Біля етажерки стояла Юля. Великими очима дивилася на Антона, збентежена, вродлива. Чорні кучеряві пасма вибилися з-під шапочки, розкриті вуста готові були вимовити якесь слово, але в очікуванні мовчали.

Розхристаний, задиханий Антін підійшов до неї і взяв за руку.

– Що… що сталося, Юлю? Чому ви…

– Я прийшла до вас, – промовила вона тихо. – Вам тяжко.

Приголомшений таким навальним щастям, Антін стояв розгублений. Це було неймовірно. Гарячими устами припав до її рук.

– Дорога моя…

На початку листопада з Владеком трапилася пригода, про яку йому ніколи й не снилося. Це було жахливо. На Валах, у самому центрі, до нього підступила якась жінка й вчепилася за руку. Зморене бліде обличчя й погаслі очі страшно дивились у сутінках на нього, висохлі губи шептали: «Пане, пане!» Владек хотів вирватися від божевільної жебрачки і в ту ж мить прикипів до місця. Пізнав: це була Оленка…

…Оленка прокинулась. Мале віконце рожевіло, в хату заглянув ранок. Їй щось снилося, проте сон утік, як тільки розплющила очі. Тоді згадала все, що сталося вчора, щаслива усмішка промайнула на устах, очі, сповнені щастя, повернулися в бік Владека… і одразу ж погасли. Біля неї не було нікого. Не повірила. Схопилася з ліжка, кинулася до сіней, скрикнула. Не було нікого. Чи не приснилось усе це їй? Безпорадно оглянулась довкола, схлипнула, і гірка складка залягла в кутику вуст.

– Дурненьке дівчисько, – прошепотіла до себе, – ти думала, що він зрозумів твоє горе, побачив у тобі людину і залишиться з тобою… Нерозумна…

Щось зашелестіло під її руками. Підняла край подушки і побачила гроші.

– Заплатив… Змилувався… Милостиню дав і втік… Втік, щоб не бачити мене, окаянної!

І заридала, припавши до подушки.

Змучена, бліда, кволо підвелася з ліжка. Побачила себе в дзеркалі. Може, вперше в житті побачила себе такою, якою була насправді. На неї дивилася не та кокетка, що примруженими очима, закинутою назад головою і відкритими грудьми заманювала до себе чоловіків, – повні горя голубі очі з докором і нерозумінням дивилися з дзеркала на свою двійницю і питали:

«Що ти зробила з себе, сестро?»

Тремтіла вся і мовчки відповідала:

«А як же жити?»

Читала відповідь, невмолиму, страшну:

«Краще умри».

Здригнулася від цієї думки, затулила руками обличчя й одвернулась.

«Не хочу вмирати, не хочу… Жити хочу!»

Перед очима виникали одна за одною картини пережитого…

Найми в місті. Стара пані на кожному кроці штовхає, немов для потіхи. Так тривало довго. Не витерпіла. Кров’ю з розбитої губи плюнула в очі пані. Побита, скривджена, ще зовсім мала, ходить від дверей до дверей, просить хліба.

Знову найми. Їй шістнадцять років. Молодий пан, дихаючи в обличчя вином, хапає її в темних сінях, скручує руки. Пручається. З усієї сили б’є його в гладке обличчя.

Вулиця. Зима. Голод уже перестав дошкуляти, тільки тіло стало вже важке; ходити трудно. Біля ратуші стоїть жовнір. Темна ніч. Манить його пальцем до себе і хриплим від страху голосом шепоче: «Два злоті…»

Здригнулася від цієї згадки. Але в розірваний ланцюг спогадів вклинюється ще одне кільце, бліде, неясне. Може, це й не спогад, а тільки сплетіння думок.

…Хата. Мабуть, та, в якій народилася. Хтось ледь живий лежить на ліжку. Більший від неї хлопчик дрижить з переляку і тулить її до себе. А потім… До хати заходять люди, хочуть її взяти, але вона плаче, не дається і кричить: «Антосю! Антосю!» Все забулося, наче в тумані, лише цей крик, цей крик… А далі нитка спогадів рветься. Що далі було? Хто був цей Антось? Може, брат? Про це їй не говорили. Ще зовсім маленькою послали в якесь село пасти корови.