Роман Іваничук - Край битого шляху

– Вам, певно, не вдалося відшліфувати приймака, правда?

Кузьмінський дуже здивувався, що комендант так добре знає склад його сім’ї, і не міг нічого відповісти на репліку.

– Звідки він у вас взявся? Може, це син когось із тих, з якими вам доводилося подорожувати до Мішкольца?

Кузьмінський зблід. Не від страху, – арештований він був австрійською владою, – а від подиву: чому поліція ним так цікавиться?

– Ні… це приблудна дитина…

– А ким за національністю вважає себе ваш названий син?

– Антось, бачите, хрещений у церкві, і я зараз не можу вимагати, щоб він вважав себе римо-католиком. Притому я не накидаю йому своїх думок.

– А все-таки?

– В хаті говорить по-польськи, а книжки читає всякі.

– І Шевченка?

– Правду сказати, не знаю.

– А треба, щоб ви знали. За його виховання відповідаєте ви перед державою.

Костельніцький раптом змінив тему розмови. Заговорив до Владека. Спитав його, як вчиться, похвалив за добрі оцінки. Пильно дивився, як на це реагує хлопчина. Йому, видимо, сподобалось, що Владекове самолюбство тішить похвала.

– А ким би ти хотів бути?

– Учителем гімназії! – випалив Владек.

– І тільки? А міністром не мрієш стати?

Старий Кузьмінський незадоволено чмихнув.

– Пробачте, пане комендант, але я ніколи не забиваю дітям голови кар’єризмом. У нашому стані потрібно виховувати в дітей мрії про трудове життя. Вони, одне з другим, повинні знати, що син бідного урядовця чесним шляхом міністром не стане. Ну, йди, синашу, і ти по квитки. Візьми гроші. Купи й мені.

Владек чемно вклонився, захоплено глянув на коменданта і, ощасливлений його усмішкою, заспішив, щоб похвалитися Антонові.

– Викликає у мене подив те, – холодно процідив Костельніцький, – що ви, поляк, прихистили русина, а свого рідного сина виховуєте також не так, як цього хотіла б наша держава.

– Як умію, – не підводив голови Кузьмінський.

– Послухайте, – зовсім інакше заговорив комендант. – Як ви жили – це ваша справа. Інші були умови, інші й вимоги до людей. А молоде покоління буде жити в молодій Польщі. Воно стане опорою її могутності, носієм вищої культури, і треба прищеплювати молодим не стільки рабську любов до праці, скільки вміння керувати працею інших. Повірте, син ваш ніколи вам не подякує. Я розумію, вам важко, низька платня, але, якщо б ви хотіли, я радо вам допоміг би. Мене переводять до Львова на роботу. Я неодружений, помешкання матиму просторе. Ваш син кінчає гімназію. Якщо посилатимете до Львова, то можна й до мене на квартиру. Де ж ви знайдете помешкання для нього по стерпній ціні?

Кузьмінський не повірив у щирість цієї пропозиції. Він уже віддавна журився, за що утримуватиме хлопців у Львові.

– Я кажу без жартів, – підтвердив Костельніцький. – Не думайте, що це мій жест. Я у вас братиму плату, але, розуміється, по-людськи. Бачите, вас турбує доля одного вашого сина, мене ж, бездітного, – доля всіх польських дітей. І скільки маю змоги…

– Але ж у мене їх два…

Комендант на хвилину зупинився, немов щось зважував у думці, потім:

– Присилайте обох.

Костельніцький ставився до Владека холодно й давав йому повну волю. Тільки при кожній нагоді заводив з ним розмови на історичні чи політичні теми.

Категорично не любить хлопець політики, вирішив. І це непогано. Це вже є запорукою того, що ніколи не схилиться до соціалізму. Гірше те, що його молочний брат цікавиться нею і має на Владека великий вплив.

За п’ять літ він докладно вивчив Кузьмінського. Помітив у цього доброго і легковажного хлопця одну рису, що переважала над іншими, – честолюбність. Вважав: цього досить.

Останнім часом, після статті, комісар особливо почав цікавитися Кривдою. Бачив, що прийде час, коли цьому хлопцеві треба буде припинити ріст. Вагався: вже кинути йому перші колоди під ноги чи хай ще трохи… Щоб не було пізно. Але ні, зараз не можна цього робити. Хай росте. Заздрість, та страшна і сильна помічниця самого диявола, кине Владека просто в його обійми і дасть йому грамотного й вірного агента поліції.

У цьому Костельніцький був упевнений. А мати в університеті свою людину, до того ж свого квартиранта, вихованця, ніколи не завадить. Владек стане його очима й вухами в цьому безпосередньо недоступному для поліції вогнищі всілякої крамоли. Чей же недаром комісар брав до себе на квартиру сина простого урядовця.

Залишилась одна перешкода: треба було якось ізолювати Владека від демократичного впливу його батька. Конче потрібно.